«Антикорупційні» громадські організації з’їли мільйони доларів і влилися в корупційну систему — Глузман

Корупція була і в СРСР. Даремно українські комуністи й близькі до них прогресивні соціалісти намагалися переконувати нас у зворотному. Навіть у таких грізних органах, як МВС і КДБ. Наведу один цілком типовий приклад. У 70-ті роки минулого століття в таборі для особливо небезпечних державних злочинців ВС 389/35 сидів свої 15 років колишній матрос Михайло Виндиш. Був він у місцевого «кума» агентом. Доносив, іншими словами. Доносив на нас, страшних антирадянщиків і буржуазних націоналістів, котрі були об’єктом високої міжнародної уваги. Так от, одного разу «кум» викликав Мішу і попросив дати йому розписку, що він, «джерело» Виндиш, цього дня цього року отримав від свого «кума» продукти харчування на суму в 10 рублів. Міша все написав... але продукти не отримав. «Кум», якось недобре посміхаючись, пояснив агенту, що продукти він отримає вже в наступному місяці. В наступному місяці були продукти тільки на 10 рублів. Не на 20.

Так служили Андропову-Брежнєву їхні славні офіцери невидимого фронту. Так служать і зараз. Ні, не так. Нахабніше, відвертіше, не боячись відповідальності. На жаль, так служать Україні й численні громадські організації, що переслідують одну-єдину мету — особисте збагачення. Вони знають: ні Міністерство юстиції, ні Реєстраційна служба моральні особливості проконтролювати не можуть, а про решту майже завжди можна домовитися.

Розумію, колишні грішники, які відбули покарання за конкретні, доведені в суді злочини, також мають право на вірне служіння батьківщині. У тому числі й на створення благородних за заявленою метою громадських організацій. Зрештою, зовсім недавно в нас був і сам президент із двома судимостями! Мова, зрозуміло, не про колишніх грішників, мова про феномен. Чому це гнильне розкладання нашого новонародженого громадянського суспільства відбулося так швидко? Хто винен? Чи було це зумовлено від самого початку їх існування?

Тут, на швидкоруч, не хочу і не буду детально викладати свій погляд на феномен. Сподіваюся, хто-небудь захоче досліджувати цю нашу ганьбу всерйоз, із цифрами й найбільш одіозними іменами. Сподіваюся, публікація на сайті «Ракурс» від 6 липнякогось справді зацікавила. Жорстко і однозначно «Ракурс» сказав уголос невтішне: корупція в Україні існує і в середовищі громадських організацій!

Хто винен? У першу чергу, держава. Багато міністерств і відомств обросли «ручними» НДО, які отримують гроші від державної «матки» і за допомогою цілком простих схем повертають значну частину суми конкретному начальнику. Але вже в кишеню, в особисту начальницьку кишеню. Знаю я парочку таких, що паразитують на проблемі НДО і у сфері надання психіатричної допомоги.

Винні й донори. Приватні та державні. Зарубіжні донори. Досить легко даючи гроші, вони фактично не контролюють результати роботи НДО. Не бухгалтерські аспекти результатів, а реалії, ефективність. Відомі випадки і конкретної співучасті функціонерів фондів у корупційній взаємодії з грантоотримувачем, так звані «відкати». Іноді романтичні уявлення про українські реалії сприяють порочному вибору одержувача гранту.

Вітчизняні приватні фонди, які належать українським благодійникам, як правило, працюють не вельми прозоро, і розчулено підтримують одні й ті ж невеликі НДО, мало цікавлячись ефективністю їхньої роботи. Як правило, це закритий клуб, доступ до якого для «чужинців» обмежений. Багато з цих фондів позаочі обслуговують зовсім інші цілі — політичні, щедро допомагаючи «своїм» у виборчих кампаніях, проплачуючи «свої» соціологічні дослідження, вуличні «протести», всіляких крикливих бійців-тітушек і т. д. і т. п.

Організації медичного профілю на кшталт описаної в «Ракурсі» — нове слово в гнильному розкладанні нашого громадянського суспільства. Тут безсумнівна провина і конкретних західних донорів з притупленим з часом від роботи в пострадянському просторі почуттям огиди. Але найпікантніше місце для майбутніх дослідників (впевнений, вони прийдуть) — це багаторічна робота всіляких «антикорупційних» громадських організацій, що з’їли мільйони доларів і впевнено влилися в струнку корупційну систему України. Відповідно до статті 10 Положення про вибори до Державної Думи царської Росії, депутатами не могли бути особи, що в минулому засуджені за крадіжку і шахрайство. Терміну давності в цій забороні не існувало. У нашій глибоко аморальній державі таких «неподобств» немає. І президент, і депутати... Що вже тут пред’являти претензії до громадянського суспільства...

І насамкінець, для контрасту. Мій табірний друг В. М., який відбув свій чималий строк за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда», народив і виростив сина. Вихований романтиком-батьком, юнак мріяв вступити до Академії СБУ, Батьківщину захищати. Не взяли, через батька, цілком реабілітованого батька. Не взяли і в Академію МВС. Така ось історія. Наша, українська історія.

РАКУРС