Органи влади серйозно хвилює, чому медіа "не вірно" висвітлюють їхню діяльність, або ж взагалі позбавляють своєї уваги. Передусім йдеться про силові відомства. Відомо, що рівень довіри суспільства до них мінімальний. Ті, кому немає нині довіри, вважають, що велика доля провини у цьому – медійників, які перекручують факти, не пишуть про "позитив".
Нещодавно був на представницькому зібранні, організованому саме одним з таких відомств. Послухав виступи й відчув: воно їм дійсно болить, їм не начхати на громадську думку. Але любові немає...
Як на мене, секрет простий. Всі наші державні інституції хочуть щоб їх любили просто за те, що вони є. Але не хочуть змінюватися. Саме тому в нас після революції у владі з'явилася сила-силенна піарників й "майстрів слова". Вся увага – зовнішнім змінам, а не суттєвим трансформаціям. В поліції почали з красивої форми, в Мінтрансі збираються змінювати вивіску...
Спочатку це працювало. Всі уважно слухали обіцянки нової постреволюційної влади, почали навіть зростати рейтинги. Але не надовго. Адже не змінилося нічого: система як була, так і залишається закритою від суспільства, будь-яка інформація оприлюднюється з боєм, повідомлення прес-служб за рідким виключенням – нічого не варті: в суспільство величезними порціями вкидають інформаційний спам.
Що робити, як допомогти нашим недореформованим силовим структурам, як виправити ставлення до них неуважних журналістів?
Мені здається, вони не потребують нашої допомоги. Це ми очікуємо їхньої допомоги у висвітленні непомітних надбань грізних служб. Але не відчуваємо прагнення співпрацювати, й не знаходимо результатів бурхливої діяльності. Можливо вони є, але мабуть надійно приховані від преси.
Як це не дивно, цьому сприяють недолугі закони – про ЗМІ, та про доступ до публічно інформації.
Я гордий від того, що мав щастя працювати у перші роки незалежності, коли стара влада дихала на ладан, а нова ще не "згрупувалася", не випрацювала власні схеми ухилення від громадського контролю. І преса працювала чудово попри чи завдяки – нечисленним на той час – прес-службам. З того часу я не полишаю сферу "кримінальної журналістики", отже, мені є із чим порівнювати.
Відповідально заявляю: доки влада не встигла корумпуватися, а органи юстиції й правопорядку не комерціалізувалися, проблем із дефіцитом цікавої інформації та її отриманням не було. Потім все почало закриватися, всюди з'явилися прес-центри. Скажімо, в МВС Департамент громадських зв'язків – це чотирьохповерховий мурашник. Але вся ця армія не змогла доповісти податкосплатникам про кількість втрачених пістолетів й розбитих "Пріусів" силами патрульної поліції. Тому я давно не звертаюся за допомогою прес-служб. Мені не потрібні ані вони, ані їхні порожні прес-релізи.
То чого ж я прагну, аби задовольнити потребу суспільства у висвітленні роботи державних відомств? Прямих контактів, без посередництва прес-служб! Мені не потрібні інформаційні запити, на які за законом можна відповідати від 5 до 20 робочих днів. Законодавство з одного боку начебто захистило наше право на отримання інформації, з іншого – позбавило можливості отримати повну інформацію, а чиновництву надало чудовий механізм її приховування.
Коли я бажаю отримати інформацію, мене неодмінно направлять до прес-служби, навіть якщо в мене є контакти посадової особи, яка володіє необхідними даними. Далі від мене вимагатимуть письмовий запит. Потім прес-офіцер його реєструє. Далі його надішлють начальнику чиновника, який володіє тією інформацією. Начальник почухає потилицю й вирішить – чи відповідати журналісту. Зазвичай вирішує не надавати жодної конкретики – про всяк випадок. Відписку передадуть до прес-служби, звідти її направлять автору запиту... За тиждень журналіст отримає відповідь, мовляв таємниця слідства, або ж "відповідь на запит потягне розголошення персональних даних Іванова"...
Це тотальна система – з галузевими варіаціями. А у прес-службах зустрічаються феєричні майстри довести допитливого журналіста до виснаження.
Яким Законом записано, що я мушу звертатися до слідчого через прес-офіцера? А до чого тут начальник? Хіба він краще за слідчого знає матеріали справи? Й хіба він має право вирішувати що є у справі таємницею слідства? Це – парафія слідчого та його відповідальність. Я мушу звертатися до прес-служби, чи до начальника здебільшого зі скаргою на слідчого, який ухилився від конкретної відповіді.
Будь-який письмовий запит – це витрачання часу, це витрачання бюджетних коштів й часу як журналіста, так і працівників державного органу. Я переконаний, що 90-95% інформаційних запитів можуть бути розв'язані протягом десяти хвилин за телефоном, або ж імейлом. Крапка. Інформація нині застаріває за день-два, а інколи за годину.
Ще 15-20 років тому я з колегами щодня писав про гучні кримінальні справи, економічні зокрема. Сьогодні преса не пише про економічні злочини. Бо злочини є, а справ немає. Або справи є, але перспектив з їхнього розслідування немає. Це сталий системний бізнес: порушив справу-"покарав злодія долларом", який поклав до власної кишені-закрив справу. Оце і є головна таємниця слідства! А розповідати пресі про кримінальні справи – значить поставити під загрозу саме існування комерційної структури під назвою прокуратура, МВС, СБУ.
Саме через це я не читаю повідомлень прес-служб. Там немає чого читати. Ну хіба що отаке:
В Івано-Франківську обрано запобіжний захід чотирьом "моделям" порно-чату
11 ноября 2016 | 11:06
Так, у рамках розслідування кримінального провадження за ч.3 ст. 310 (ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів) КК України в Івано-Франківську викрито дві онлайн-студії, де незаконно виготовляли відеопродукцію порнографічного характеру.
Установлено, що організаторка та три співучасниці, зареєструвавшись як веб-моделі у мережі інтернет на одному із сайтів, приймали замовлення від користувачів цього ресурсу, виготовляли, розповсюджували та збували за своєю участю відеопродукцію порнографічного характеру.
Наразі всім чотирьом повідомлено про підозру у вчинені вказаного кримінального правопорушення та обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.
Процесуальне керівництво у вказаному кримінальному провадженні здійснює прокуратура Івано-Франківської області. За вказане правопорушення їм загрожує від трьох до семи років позбавлення волі.
Я б з радістю прочитав повідомлення пресс-служби про те, як генпрокурор терміново викликав обласного прокурора на доповідь – що там в області з розкриттям тяжких злочинів: вбивств, пограбувань, торгівлею зброєю, з рейдерством, скільки справ передано до суду, скількох злодіїв засудили до реальних строків. Скільки відшкодовано заподіяної шкоди за матеріалами облпрокуратури: конкретно – який відсоток? В СРСР, наприклад, було до 40%, а в нас бодай 1% є? Напевно, на Франківщині всі справи вже розслідувані, якщо прокурори арештовують тіток с веб-камерами, які знімаються у чому мама народила... Розкрою маленьку таємницю: ця справа знадобилася аби поставити "галку" у графі "організовані злочинні групи"...
Втім, я знаю одне виключення, де вочевидь, не скаржаться на відсутність уваги преси: це військова прокуратура. Підлеглі пана Матіоса чудово представлені в інформаційному просторі. Бо вони щодня звітують про десятки й сотні гектарів земель, повернутих Міноборони, про мільйонні суми штрафіів та повернутих коштів, про десятки квартир, за які підрядники гроші отримали, а житло військовим не надали. Матіосу й офіцерам його прес-служби є чим зацікавити читача-податкоплатника. Читаю їхні повідомлення й розумію, що у кожній "мільйонній" справі на них теж, напевно, тиснули, "пропонували", відбивалися у судах. А вони пруть як танки – проходять усі судові інстанції, часто лише в касації домагаються невідворотності покарання.
Отже, аби співпраця силовиків з медіа була успішною, потрібна дещиця:
• реальні результати роботи: повернуті мільйони, покарані злочинці
• бажання бути відкритими: надавати передусім статистику, фактаж, а не порожню балаканину й розповіді про вилучений мішок маковиння чи-то ОЗГ чотирьох оголених тіток перед веб-камерами.
• нарешті, слід позбутися практики штучного затягування часу відповіді на інформаційні запити, прибрати у більшості випадків геть не потрібну ба більше – шкідливу – "прокладку" у вигляді прес-офіцерів та всіляких начальників, забезпечивши пряме оперативне спілкування журналіста з носієм інформації.
