НЕСКОРЕНА СИВУЛЯ. Мандрівні нотатки, пересипані цифрами та мудрістю

Однак 2004 року так не вийшло. З друзями сплавлявся по Десні, по Дністру (ох і загиджують його кляті москалі, що маскуються під галичан), тож якось з розгону й на Осмолоду домовилися вибратися вдвох з товаришем. Він мене переконав, що по новому маршруту краще не йти самому. Зустрітися домовилися в Осмолоді, на кінцевій зупинці автобуса.

 

Мудрість перша.

Приїхавши вранці в Івано-Франківськ київським потягом, не варто спішити вскочити в маршрутку до Калуша, звідки ходить автобус до Осмолоди.

 

Тлумачення мудрості.

В Івано-Франківську, навіть на вокзалі, навіть з рюкзаком за плечима, можна пристойно поснідати. В Калуші з цим значно важче. Крім того, варто вибрати якнайбільший бусик до Калуша, бо у звичайних ніде поставити наплічник. Я, наприклад, зухвало поставив коло себе на вільне сидіння й прикидався немісцевим. Або що сплю. Або дуже зацікавився краєвидом за вікном. Інакше довелось би тримати рюкзака на колінах, що технічно абсолютно неможливо – відстань до спинки переднього крісла цього ніяк не дозволяє. Ходять маршрутки ледь чи не через 20 хвилин.

 

 

АНТРОПОЛОГІЧНІ ЗАУВАГИ

 

До того, як потрапив у Карпати, я вважав, що гуцули такі, як їх малюють – високі, чорноволосі, з палаючими очима і з яструбиними носами. Так вважає багацько людей – під упливом псевдохудожніх малюнків, наприклад, на сигаретах “Ватра”. Ги! Насправді гуцули руді, рябі, куці, головаті, коротко- й кривоногі – як коні однойменної породи. Особливо жінки. Що рябі й руді, зрозуміло: антропологи кажуть, що населення Карпат і Закарпаття примандрувало колись у ці краї з Поділля. А там усі такі. Зрозуміло, чому коротко-кривоногі: попробуй на довгих ногах Наомі Кембел пострибати по каменюках. Одразу поламаєш. А голова велика – це від опришків. Виставиш таку голову з-за скелі: “А давай-но пенязі, бо весь вилізу”. У нашому селі на Черкащині схожу породу собак вивели – само маленьке, а голова величезна. І гавкає голосно. А їсть мало. Дуже вигідна порода, особливо, коли з-над тину визирає. А в Карпатах багато собак, схожих на овець – така спеціальна пастуша порода. У нас не тільки собаки різні. І жінки в нас геть не такі, як гуцулки. Переважно низенькі й дуже широкі в с… в стегнах. Це балансир такий. Коли сапаєш буряки, велика гепа врівноважує голову і не дає вткнутися носом у міжряддя. Хоча… Чого це в нас такий високий відсоток кирпатості? Втім, занесло мене думкою. Вертаймося в Калуш. На автостанції –  хлібний кіоск. На ньому табличка "Хліб калійний". Що воно таке? Може, примарилось? Хліб продає дівиця у вечірній сукні. Поряд, у кіоску з жуйками – друга, теж у вечірньому… Стрункі, доволі гарні. І по вулицях туди-сюди сновигають теж такі собі, нічогенькі. Коли вибирав у магазинчику шоколадку, туди зайшла купити хліба взагалі красуня – що стан, що очі, що довгі ноги… Весь набір. Ще й голопупа, з татуажем там, де апендектомію роблять. У Києві такі дівчата по хліб не ходять. Одно слово, антропологічні параметри калуських дівчат цілком відмінні від середньогалицьких (про гуцулів ні слова!). Це не дивно – в анамнезі явно простежується гетерозис, спричинений комсомольською колись будовою.

 

ОСОБЛИВОСТІ МІСЦЕВОГО ПЕРЕВОЗУ

 

Ох нагулявся в Калуші. Ох морозива наївся! Бр-р! Коли вже та одинадцята година? З Калуша об 11:00 відходить автобус ЛАЗ на Осмолоду. Недосвідчені, тобто я, беруть квиток у касі. Досвідчені, мудро всміхаючись, чогось ждуть. Досвідчених збирається чимала компанія, всі молоді, всі місцеві – з Калуша. Хлопці й дівчата. Коли нарешті ЛАЗ повільно під'їжджає до перону, розкривається вся мудрість досвіду. У касі квиток коштує 7 грн., а з "досвідчених" водій бере по 6 грн. Дивуюся, як він вправно складає наплічники ззаду, на кондукторському місці. Усі влазять! А їх же штук 20, не менше… Повсідалися. Зараз рушимо.

 

СВОЄРІДНІСТЬ ЕТИКИ

 

Еге рушимо! Спершу в автобус заходять жебраки-цигани. Проходять між рядами, збирають щедру данину. В Києві стільки не подають. А тут, у Галичині, де, як я чув, масове безробіття й безгрошів’я, тицяють у циганські поліетиленові торби тільки паперові гроші – зекономлені, либонь, на квитках.

 

Нарешті старезний ЛАЗ відчалює, але по дорозі спиняється коло кожного стовпа, добирає в переповнений салон ще і ще. І всі вміщаються – з кошиками, з торбами, мішками. Навіть двоє з велосипедами влізло. І що дивно – люди, які допіру щедро обсипали циган грішми, і не думають звільняти місце стареньким бабусям. Та що бабусям. Інвалід на милицях з годину тупцював у проході. Я на той час – на весь автобус єдиний, мов інвалідська нога – уже встиг поступитися місцем якомусь порохнявому дідові. Зрозуміло, прискіпливо його допитавши, чи не служив у ястребках. Дідо белькотів щось нерозбірливе й ховався під крисаню. Мабуть, дарма я йому місце звільнив…

 

КАРПАТСЬКІ СМАКОЛИКИ

 

Товариш, Віктор, уже години зо три ждав мене коло “автостанції” – круглої альтанки, засипаної сміттям. Він застоявся й шалено хотів вирушати. Проте я наполіг, що мушу пообідати. Бо на сайті “Українські Карпати” начитався про місцеве кафе, про шинкарку Марічку, про українську музику в ньому. Таки правда. Вельми приємна пані Марія в порожній забігайлівці зустріла радісно й чемно. Музика з динаміка типу “брехунець” звучала не просто українська, а навіть місцева, райцентрівська. Отут би мені й зупинитися, випити пива й піти… Ба ні. Я вирішив-таки обідати. Виявилося, що в меню є тільки курячі лапи. З рисом. Еге, гуцульська народна страва. Хвилин двадцять жду, коли лапа розігріється і думаю, як матюкається застояний Віктор. Нарешті лапа зігрілася. Йой! Такої великої і конкретно-американської “ніжки Буша” я ніколи й не бачив. Кінцівка мутанта. Апетитно стікає гормонами, стимуляторами росту та антибіотиками. На запах – хлорела. На смак – газетний папір. А рис… Якби людині поставили завдання: “зготувати рис для ворогів так, щоб був цілковито, на 120 відсотків, несмачний і неїстівний”, то вона б такого рису не зготувала. Хай вибачає пані Марічка, але вона завдання перевиконала…

 

ГУЦУЛЬСЬКИЙ РЕКЕТ

 

Поки я боровся з мерзенним виплодом заокеанського птахівництва, в корчму раз-у-раз забігали юні опришки – дошкільного, прямо скажу, віку. Через ліві двері впевнено заходили за шинквас, щось там шепотіли пані Марічці, вона чимось там шаруділа – і опришки, плямкаючи шаровими цукерками, радісно виходили. Уже я почав було калатати каву (тьху!), коли зайшов іще один рекетун – у розквіті літ (усіх трьох), у піджаці, в гумових чоботях – ну все, як має бути. Набурмосивши лоба й простягаючи пані Марії, як я помітив, 15 копійок, зухвалий вимагач заявив: “Катані!” Ага, думаю, глибоко пустив коріння “Спрут-5”. “Катані!” “Та нема”, – каже ґаздиня. “Катані!”, – не здається юний мафіозо й тицяє свої 15 копійок. Стійко трималася шинкарка, і рекетир урешті пішов ні з чим. А мені, темному, було пояснено, що Катані – це не комісар поліції з італійського серіалу, а київське морозиво “Каштан” за гривню з чимось. “Катані”…

 

ТРУДНОЩІ ОРІЄНТУВАННЯ

 

Усі, хто ходить у тих краях, жаліються на брехливість мап та путівників. Справді. Генштабівські мапи застаріли, дороги, на них зображені, заросли, меткі гуцули напрокладали вже нових, наробили незбагненних просік... Путівник В.Собашка “Дорогами й стежками Карпат” теж книжечка ще та – наводить які завгодно маршрути, крім потрібного нам. На сайті “Українські Карпати” дуже дотепний хлопець Назар Барабаш описав, як іти – стриб-скок, Матогів хребет, стриб-скок, Сивуля, стриб-скок, Доґяска. І на третій день спуститися в Ясіня. Навіть якби ззаду терпентиною намастити, і то за три дні в Ясіня не домчиш нізащо. А найкращий дороговказ – путівник, виданий місцевими авторами. І.Свистович, О.Ковальчук "Мандрівки по Центральних Горганах. Путівник." . Там такі перли! Наприклад на стор.27:  “Не доходячи 0.7 км до трансформатора, повернути ліворуч…” Нє, народ, ти пойняв?! “Не доходячи 0.7 км до трансформатора”! Я повторю: “Не доходячи 0.7 км до трансформатора”!! Всім сміятися!

 

ВТРАТА ДОРОГИ

 

Нарешті рушили, на ходу вивчаємо мапу. Має бути поворот ліворуч – досить велика дорога, судячи з мапи. Туди-сюди пролітають ношені іномарки (чумарки?), назустріч сунуть з відрами грибів люди, але нічого підказати не можуть.

 

Місцеві, між іншим, цікаво вітаються. “Доброго дня!” – цілковито неграмотна, за професорами Пономаревим та Ющуком, формула. У відповідь кажуть: “Дай Боже!” І формула набуває стилістичного сенсу.

 

Рахуємо місточки – два, три… Ні, на “наш” поворот  не схоже. І ось, ось він, місточок, залізний, од нього йде вгору широчезна дорога. Бадьоро звертаємо, іноді перестрибуємо через стовбури повалених смерек, сподіваємося що от-от у всій красі постане перед нами Матогів хребет. Ба ні. Широка дорога раптом розчинилася в лісі, не лишивши навіть стежечки. Віктор з виглядом досвідченого експедиційника переконує, що дорога злилася з річкою, і далі вгору треба йти по воді. Гм. Назад вертатися далеко, тому погоджуюся. Маючи за спиною натоптаний наплічник, стрибати, мов білочка, по камінчиках, що стирчать у бурхливих бурунах стрімкого потоку, ой же ж нелегко. Врешті цей спосіб подорожувати вичерпується теж. Водяні потоки ширшають і глибшають, камінчики меншають і хиткішають. Доводиться видряпуватися на правий берег, дертися кудись у ліс. Стежок нема. Компас указує в один бік, здоровий глузд – у другий, компроміс між ними заводить у хащі молодих смерек. Хто казав, що жереп обдирає й розчухрує? Та жереп – шовкова травиця порівняно з нижніми відсохлими гілками смерічок. Незвичне для Карпат палюче сонце висушує найменшу думку про довгі рукава й штани замість маєчки та шортів. Краще стекти кров’ю, ніж потом…

 

СМЕРТЬ МОСКАЛЯМ

 

Блукаємо годину. Сонце вже давно за кордоном, готується сідати, як ми припускаємо, в районі Дебрецена. Матогів хребет з широкою просікою не з’являється. Натомість виходимо на якісь дерева, підозріло схожі на берези. Забрести у фідіраццию ми не могли ніяк. Єдине пояснення – тут москалі кучкувалися під час боїв з УПА.

Ще півгодини продирання крізь смереки та кам’яні осипи – і впираємося в прямовисну стіну. Віктор запевняє, що за нею широка дорога до перевалу Легіонів, уздовж якої б’ють мінеральні джерела, а я намагаюся пояснити, що без альпіністського спорядження стіну не подолати і тому краще наступити на власну гордість і вертатися назад. Дивно, але моя думка перемагає. Либонь, тому, що давно вже навколо не видного жодної обгорточки від цукерків – цього непомильного індикатора туристських маршрутів.

 

ПОВІСТЬ О НЄСТОЯЩЄМ ЧЄЛАВЄКЄ

 

Униз, схилом градусів на 70, летимо, мов оглашенні. Гострі кігті смерекових віт… Величезні, як людина, валуни, оброслі мохом так, що не видно між ними прогалин… Страшно подумати, що буде, якщо нога потрапить не на, а між… І це стається. Хрусь! Котюся шкереберть, матюкаючись, як найгірший любитель берізок. Виборсуюся з-під наплічника. Так, лямки цілі, фурнітура витримала, нога… Нога… Нога болить, стати не можна, відчуваю, як вона перестає вміщатися в черевику. Віктор хрускотить далеко внизу. Розумію, що нічим він помогти не зможе. Йти не виходить. Згадую Марєсьєва, втішаю себе думкою, що їжаків їсти не доведеться – маю “Мівіну”. Та перспектива повзти вісімнадцять днів змушує встати. Горлаючи на кожному правому кроці, плентаюся вниз. Ще кілька падінь… Ще чверть години… І… Голоси внизу! З-за дерев видніються намети! Слава героям!

 

Виходимо на стійбище бородатих дядьків. Виявляється – не бандити, а викладачі та науковці Львівського університету. Скрізь висять та лежать гори білих грибів. Пригощають грибним борщем. Просимося стати на ніч коло них. Кудись іти нема жодного сенсу, бо смеркає.

 

ТРИ ЗЕЛЕНІ СВИСТКИ ТА ЄГЕРСЬКА МУЗИКА

 

Зранку вимочую опухлу ногу в річці. Судячи з усього – тільки розтягнення. Перемотую стопу нашийною хусткою, стає значно легше. Аж о другій тридцять набираюся відваги й рушаю вниз. Іду сам – Віктор лишається з бородатими науковцями, щоб вийти пізніше. Він здоровий і запросто мене дожене й пережене. Спуск по дурнуватій стежечці не менш дряпучий ніж учорашнє блукання. Нарешті знову на дорозі. Свистю в свисток. Віктор, якщо почує свисток, має вирушати мені навздогін.

 

Мудрість:

Свисток у поході – дуже корисна для зв’язку та сигналізації річ.

 

По дорозі, як і вчора, метушливо снують чумарки, панує незбагненно святкова атмосфера, витає ніким не промовлене, але добре чутне слово “семінар”. Семінаааар, семінаааааар. Підходю до лісництва, прикрашеного великим транспарантом “Привіт учасникам обласних змагань з єгерського багатоборства”. За парканом дядьки в камуфляжі напинають намети, під’єднують колонки, випробовують музику, розставляють столи… Не знаю, що за вид спорту “єгерське багатоборство”, але підозрюю, що він пов’язаний з буйним уживанням спиртних напоїв.

 

Метрів через п’ятсот за смерекою й кущем бузини помічаю славетний трансформатор. Він невеличкий, метр на метр, синього кольору. Хто мірятиме від нього назад 0.7 км, шукайте цей агрегат зліва.

 

ЕКОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ

 

Доганяє Віктор. І переганяє. Ледве шкандибаю за ним. Доходимо до споруди, яка називається чи то “будиночок лісника”, чи то “гуртожиток”. Чомусь у Карпатах багато таких закладів – схожих більше на свинарники. Які ж гурти в них “житкали”? І яка лиха доля їх до цього змусила? Коло цього “гуртожитку” бульдозери, трактори трелювальні, трактори звичайні, ЗІЛи та “Урали” сумлінно нищать довкілля. Сірий перекопаний ґрунт лежить між нами та “гуртожитком”. Неледачий Віктор обходить зону екологічної катастрофи лісом, а я, калічний, суну навпростець. І на третьому кроці сіра суха поверхня піді мною розверзається смоляно-чорним багном! Шурхаю ногою – тією самою, хворою – по самі… ледь чи не по пояс. Злим нетихим словом поминаю і трактористів, і бульдозеристів, і лісників, і лісокрадів, і Кабінет міністрів. Травою й водою зчищаю-змиваю липку гидоту з черевика і з холоші. Завершую перехід тракторотворного селю по трісочках та гілочках.

 

“І ЛІХТАРІ ПОНАД ОЗЕРОМ…”

 

За хатою – за “гуртожитком” – вибрідаю на травичку. Кущі малини, далі зруйнований місточок, перебратися по якому, втім, неважко. Починаються шпали, де-не-де трапляються рейки. Видовище залізниці серед кущів та нетрів збуджує уяву. Заносить у маніловщину: поновити колію, пустити по горах потяги зі спальними вагонами, в яких багаті буржуї навлежачки мандрують між готелями та ресторанами, набудованими в мальовничих місцях, а місцеве населення на станціях та роз’їздах радіє з розвиненої туристичної інфраструктури, яка звільнила вільних і гордих гуцулів од пекучої потреби за безцінь ганебно рити рівчаки на чехах та в падмаскофьє, і стрічає проїжджих буржуїв банушем, сувенірами та вигуками “Такого немає ніде в світі!”. Оце втнув речення! Андрухович, ховайся!

Фантазії мої цинічно гасить Віктор, повідомивши, що в пунктах прийому брухту одна рейка вузькоколійки “вартує” 20 гривень. А-а! Тоді що ж. Капець інфраструктурі. Капець світлому туристичному майбутньому. Наїздилися буржуї.

 

ВІДПОЧИВАЙТЕ ВДОМА!

 

Хоч день ясний і сонячний, та в долині, якою ми бредемо, мокро, грузько й неприємно. Особливо, як натикаєшся на сліди антропогенного впливу на природу: якісь дурнуваті споруди зі зрубаних смерічок, попалені стовбури дерев, копиці поліетиленових торбин та пляшок. І очистки грибів. Судячи з викарбуваних на смереках написів, усе це поробило населення міст і сіл, розташованих у радіусі 50-70 км од Осмолоди. Ще раз стверджуюся на думці, що немає гіршого ворога Карпат, ніж самі місцеві.

 

ЗНОВУ ТРУДНОЩІ

 

На другий день ідемо по мокрих велетенських лопухах. Десь ліворуч має височіти гора Лопушна. Етимологія її назви занадто прозора. Невже лопухи росли тут споконвіку? Нарешті проходимо кінець вузькоколійки і опиняємося на роздоріжжі. Чи на “розріччі”. Шлях уперед перегороджує широченька, метрів два, річечка, яка на цьому місці вливається в широку річку – ту, вздовж якої ми сюди прийшли. Крутячи мапу і так і сяк, доходимо висновку, що це Негрова впадає в Бистрик. Наліво тягнеться широка й рівна долина з явно колишнім залізничним насипом посередині. Долина манить і кличе. Та ще цей насип… Може, вузькоколійка не закінчилася? Завертаємо в долину. Метрів через сто вертаємося. Знову завертаємо. Знову вертаємося. Лаємося й дискутуємо. Крутимо мапу. Мапи. Компас. Компаси.  Віктор переконує, що треба форсувати річечку й дертися вгору. Я не бачу тут ні логіки, ні дороги. Однак чомусь погоджуюся. Перебратися, не замочивши ніг – от наше завдання. Стрибаємо, балансуємо, хапаємося. Добре, що літо сухе. А якби йшли дощі й річечка була б ширша? І взагалі, чого ми сюди ліземо, он же камінь, он же кущі, де та дорога?!

 

ГРИБНІ ЛЮДИ

 

Дорога відкривається одразу за каменем і кущами. Широка тракторна, в’їжджена дорога під гору. А на дорозі… Грибів я не люблю. В них клітинні оболонки з хітину, який не перетравлюється ферментами травної системи людини. На 95 відсотків гриби просто проходять крізь організм, без жодної користі – хіба що масажують кишки. І гриби мене теж не люблять. Ховаються від мене, як тільки можуть. А тут навпаки – нахабно повилазили на узбіччя, стирчать прямо між слідами гусениць. Великі, білі, без жодного черв’ячка. Одного минаю гордо, другого. І не втримуюся. Нагинаюся раз, удруге. Через кілька хвилин – оберемок білих грибів. У Віктора вже півторби. Та навіщо ж вони нам?! Поки виходимо на гору, торба стає повна. Чесне слово, стільки білих грибів я не бачив ніколи в житті.

 

ВІДЬМИНІ НЕТРІ

 

На горі дорога вкрилася травичкою, потім травою, лопухами – і зникла. Зате з’явилися повалені сухі дерева, вимиті дощами до сіро-срібної барви. На стримлячих скелетах гілок пантрують зграї ворон. Перелазиш через стовбур – ворони з моторошним карканням здіймаються в повітря. Телефонного зв’язку немає. Нарешті проглядається стежечка, вкрита мохом, папороттю, замшілими колодами. Не гайкінґ, а лазіння з перешкодами.

 

І ось стежка ширшає остаточно, з’являється змога й сила озиратися навколо. Нічого собі! Краса! Неймовірно гарні місця. Стежка подекуди пролягає по вузесенькому хребту – і це просто кайф. Часто ліс нагадує парк – широкі галявини з розкиданими по них великими деревами. От тільки води немає. І запасу ми, нерозсудливі, знизу не взяли. А пити хочеться. На одному хребті влаштовуємо перекус. Ох, яка вона була смачна, та ковбаса без хліба й води! Хоч досі ознак проходження туристів не бачили, тільки порожні горілчані пляшки, покинуті явно місцевими, проте на цьому місці лишилися сліди біваку. Купа попелу, якесь сміття. Ганчір’яні торбинки, гарно вишивані “червоними і чорними нитками”. На одній кумедний напис кульковою ручкою: “Макарон”. Беремо торбинки собі, для грибів.

 

Мудрість:

Нема такої висоти, якої б не здолала людина, щоб випити пляшку горілки й загубити шкарпетку.

 

 

КОМАНДОС

 

Назустріч нам уперше трапляються люди. Бігцем наближаються двоє наголо стрижених молодиків у чорних майках, у камуфляжних штанях, заправлених у “берци”, на кісточках кулаків – характерні каратистські нарости. На двох – один порожній рюкзак, у якому, бачу, теліпається чи то бутерброд, чи пістолет. Сказати їм “здрастфуйцє” не проканає з огляду на велике червоно-чорне трисуття, що прикрашає мій наплічник. Промовчати – не ґречно. Вітаємося “Слава героям!”. Взаємно. Питаємося, де Сивуля. Бойовики пояснюють, що поворот до неї ми давно пройшли. Якщо хочемо, можна навпростець. За ними. І мовчки ламають у стіну кущів і дерев. Риссю. Кущі й дерева тріщать, розступаються, падають, одкриваючи схил, більше схожий на прірву. Ні вертатися й шукати стежки на Сивулю, ні перти за бойовиками в яму не хочемо. Знизуємо плечима й човпемо далі.

 

ПРО КОРИСТЬ АЛКОГОЛЮ

 

Дуже гарний хребет. Неймовірно гарний хребет. Неймовірно хочеться пити. Пляшки давно порожні. Спека. Навіть у ямках від коров’ячих копит вода висохла. Я спиртного практично не п’ю. Півпляшки горілки з весілля стояло вдома три чи чотири роки. У цей похід невідомо нащо взяв сто грамів доброго вірменського коньяку “Арарат”. Коли спрага стає нестерпна і жодних ознак води так само не помітно, зупиняюся, витягую з наплічника коньяк і роблю вели-и-икий, грамів на сорок, ковток. Панове, панове… Якби ви знали, який дивовижний, який неповторний смак мав той коньяк…Як вибухнув він букетом на сухому шорсткому язиці, як відбився ароматною хмарою від піднебіння й гарячим мечем устромився в шлунок… Ех…

 

ХИБНА ОРІЄНТАЦІЯ?

 

Коньяк був добрий, та спраги не вгамував. Обговорюємо пересохлими дряпучими голосами, як називається те, по чому ми йдемо – райншток, плай чи просто траверс…І тут виходимо на похилу полонину. Пасеться худібка – мажинка. А от пастухів ніц не видати. І стежок нема – ні райнштоку, ні плаю. З південного заходу суне чорна хмара злая, накрапає дрібен дощик. Метаємося по полонині, мов дурні вівці. Нарешті надибуємо лядський прикордонний стовпчик номер 20.  Він похилений кудись не в той бік, а інших стовпчиків не видно. Усе, що здається стовпчиком, після гарячкової підбіжки виявляється просто каменем чи дровинякою… Дощ густішає. Ховаємося під смерекою, язиками ловимо краплі, самі з себе кепкуємо. І з-попід смерекових віт бачимо віддалеки, трохи вгорі, ще один стовпчик. Дощик стих, виходимо до стовпчика й розуміємо, що якби ми йшли не траверсом, плаєм чи райнштоком, а по гребені, то з дороги б не збилися. Це стежка, оздоблена стовпчиками – і ми по ній ідемо. Зникли всі до єдиної хмари, гаряче сонце миттю все висушило. Буквально за найпершим поворотом зустрічаємо двох хлопців з наплічниками. Звертаємось до них, як до людей, а вони відповідають польською. Корисної інформації (де ми?) добути не вдається – якісь вони зашугані. Ну то бувайте здорові.

 

Мудрість:

На Тавпіширку треба брати багацько води.

 

РАЙ

 

За наступним поворотом – Країна чорниць. Шовкова, оксамитова травиця і на ній – сині великі плями. Афини, яфини, чучередкі, борувка, боровінка, шварцбеере. Отако знімаємо наплічники, лягаємо і жменями поїдаємо сині ягоди. Не злазячи з місця. Наче з миски за столом. Об’їв кущик – на 20 см перекотився і об’їдаєш другий. Ще 20 см. Ще кущик. І так годину. Навіть спрага трохи стихає. О-о-о-о….

 

ПСЕВДОПЕРЕВАЛ

 

Скільки не їж, а йти треба. Стежка перпендикуляром втикається в іншу стежку. Чи розходиться на дві під прямими кутами. Хтозна. Знову міркуємо над сакраментальними “Што дєлать? Кто вінават? Куди йти?” Логіка, мапи й компас велять іти направо. Йдемо. Вгадали! Про це свідчать стовпчики. Йдемо, йдемо, пити хочеться, води нема. На одній полонинці сідаємо перепочити і Віктор заявляє, що далі не піде. Ба більше, він переконаний, що ми оце вийшли на перевал Легіонів. Тицяю йому мапу з позначеним пам’ятником: “Де ж пам’ятник? Де?” Віктор махає рукою на копицю сіна: “Оно”. Не лінуюся дістати бінокль, дивлюся – сіно на дрючку. Показую йому. Довго підкручує різкість, повертає бінокль: “Пам’ятник”. І розкладає сушитися гриби, розпаковує наплічник. “А вода?” Запевняє, що по неї треба збігати вниз, там має бути, бо чути, як шумлять потоки. Бачу, що то в нього у вухах шумить, бо по обидва боки полонинки – круті кам’яні обриви. “Ну, – кажу, – як хочеш, я йду далі”. Беру наплічник і йду. Віктор якийсь час брудно лається, потім-таки згрібає гриби й плентається за мною. Ще через якийсь час переганяє, незважаючи на крутий підйом і йде попереду. Риссю доганяють камуфляжні бойовики. Переганяють і зникають удалині.

 

ГНУС

 

Сонце вже геть низько, восьма година вечора. Йдемо, йдемо, води нема. Я шкандибаю. Нарешті далеко попереду Віктор до чогось нахиляється, махає руками. Підходжу й бачу калюжку, в якій ледве ворушиться джерельце. Віктор каже, що місце для біваку добре, але по воду треба йти деінде. Мабуть, так, бо за десять хвилин я ледве націдив чверть люминьового кухлика водиці. Несподівано доходить, що руки й ноги люто сверблять не просто так. Наді мною в’ється чорна хмара дрібнесеньких комашок. Гнус якийсь. Ніколи такого не бачив. Кусається боляче, обліплює всі відкриті ділянки тіла. Поруч іржуть коні – це вони той гнус і розвели. Однак шукати нового місця для нічлігу ніколи, вже дев’ята година, сонце майже сіло. Та й місце просто чудове. Приходить група ляхів, стають поряд. Ідуть по воду, Віктор з ними.

 

ЧАРІВНІ ШТАНИ

 

Незабаром усі повертаються з водою. У ляхів є джі-пі-ес, визначаємо, де ми. Аж ніяк не перевал Легіонів. Ляхи дивуються з нашого Януковича. Як можна, мовляв, бандитові йти в президенти. Ми дивуємося не менше. Мошка гризе, не розбираючи етнічної належності. Треба або помитися, або вдягтися. Перше відпадає через водяну скруту. Друге… Маю я такі штанці, які завжди беру з собою в походи. Американські, камуфляжні, з кишенями. Батл дресін юніфом. БДЮ. Бойовики б позаздрили. Шикарні штанці. Проте… Є в них дивна особливість – варто в них убратися, як іде дощ. У дев’яти випадках з десяти. Оглядаю цілковито безхмарне небо. Та ні. І сонце сідає за чистий обрій. Ні, не буде дощу. Не може бути. А мошка ж гризе. Натягую штани.

 

Вночі прокидаюся від лопотіння зливи по намету. Холодні струмки затікають під дно. Пересовуюся на вищі купини трави, скоцюрблююся, стискаюся – аби не намочити спальник. Настає ранок – а дощ не перестає. Варю в наметі воду, розводимо з Віктором якусь “Мівіну” та й думаємо, що його робити. Сидіти нема чого, можна геть розкиснути. Сусіди-ляхи, попри дощ, збираються і йдуть. Вирішуємо йти і ми. Запихаємо сяк-так речі в наплічники, мокрі намети прилаштовуємо скраєчку, замотуємось у водонепроникне, що в кого було, й сунемо. Віктор іде в гумових чоботях та в шортах поверх спортивних штанів. Вигляд ще той. За другою гіркою здибуємо зустрічну групу – чувачок у мокрому як хлющ камуфляжі зі зграйкою дівчаток, котрі неначе щойно вийшли з конкурсу “мокри пудкошулєк”. Добірною російською хваляться, що пройшли вже 300 км. Ти ба.

 

НЕ ЛЕГІОНИ, А РАҐОДЗЕ

 

Одно слово, місця там гарні. Дивовижні кам’яні осипи. Мальовничі підйоми. На якомусь етапі звернули праворуч і вниз. Дуже круто й дуже слизько вниз. Широка втоптана стежка, безліч слідів перебування туристів. Свинота, що казать. І нарешті, якось несподівано – перевал Легіонів. На ньому – той самий пам’ятник, що намальований на мапі. Це високий залізний хрест на земляній могилі, ну ніяк не схожий на копицю сіна. На перевалі стоять два УАЗики, народ з них пікнічить. Чи “пікнікує”? Угледівши Вікторову синю футболку з написом “Українська народна партія”, підходять. Виявляється – його однопартійці. Знаходять спільних знайомих, спільні погляди на партійне будівництво, вже ділять портфелі. Одначе знов починається дощ, місцевий осередок УНП хутко вантажиться в бобіки і звалює з перевалу додому. Видно, що партія згуртована, інакше в такій кількості ніяк би не вмістилася в двох машинах. Ми навіть не просилися з ними, бо це було б наче “А хто-хто в рукавичці?”.

 

Віктор прагне за всяку ціну 24 серпня, на День Незалежності, бути на Говерлі,  де його мають ждати партійні товариші із Закарпаття. Мусить спішити, бо вже 22-ге. Майже одностайно – один утримався – ухвалюємо рішення припинити похід. Я утримався.

 

Ідемо з перевалу направо, на Лопухів, на закарпатський бік, бо так ближче до місцевої парторганізації УНП – хоч наліво, через  Бистрицю, було б ближче додому. Дощ, грязь, болото, бруд. Слизько, ковзко. Прикмети цивілізації – хати, коти, дроти. ГАЗ-66. Не в той бік. Місцеві не знають ніякого Перевалу легіонів. Знають Раґодзе. Нарешті рівнина. Зліва річка. Віктор вважає, що треба нарешті приготувати гриби, які він тягне з собою вже три дні. А до них має ще й пляшку олії. Обираємо місце, натягуємо дров, відварюємо в казанку лисички, бо білих Вітька пожалів. Потім у тому ж казанку ми їх смажили. Здається й цибулину додали. Ех, яка смакота, ці шкідливі для здоров’я гетеротрофні організми! Та ще й сонечко, вряди-годи виглядаючи з-за хмар, трохи підсушило одяг і черевики…

 

СХОВОК

 

Вечір, восьма година. Сіється дрібна мжичка, сіра, мов безнадія, що доводить ліричного героя до запою, а ми дибаємо по дорозі. Стати на ніч абсолютно ніде. Болота, кущі, озерця. Раптом назустріч вуйко жене корови.

– Добрий вечір, хлопці!

– Добрий вечір!

– Віддихаєте?

– Еге, віддихаємо…

– Ади, ніч скоро, пора вже й ставати.

– Ти ми б раді, але ніде!

– Ади, там далі то є сінохранилище, то там є файно! Або до лісників си просіть, але то буде далі.

Подєкувавши вуйкові, сунемо далі, сповнені скепсису і щодо “сінохранилища”, і щодо лісників. Аж тут ліворуч од дороги, метрів двадцять, бачимо повітку. Більше шукати нічого, треба оглянути, може, там вдасться переночувати. Крок у крок, щоб не потолочити перезрілої трави, йдемо до тієї повітки. І розуміємо, що це і є “сінохранилище”. І розуміємо, що це – ідеальне місце на нічліг. Райське місце. Сухо, хоч дах з доволі нещільних дощок. Є дощана ж таки підлога. Чисто. Ставимо в “сінохранилищі” намети – я з одного боку, Віктор – за перегородкою. Під дно – сіна. Завішуємо стіну з негустих дрючків моєю темно-зеленою накидкою від дощу – і нас уже не видно з дороги. Воно якось спокійніше на душі, коли тебе не бачать. Розвішуємо одяг, ставимо самовар. От таких би “сінохранилищ” та наставити по всіх Карпатах!

 

ЛОПУХОВІ БЕРМУДИ

 

Ранок, на відміну від учорашнього дня, ясний і сонячний, небо цілковито безхмарне. Праворуч од дороги  – гарна річка, чи то Плайська, чи Бертянка, береги якої добротно обшиті колодами. Лінія електропередач – з дротами! Дивовижно, чому заповзятливі гуцули не здерли? По дорозі – поодинокі хатки, “різарні” – себто, тартаки. Люди працюють. За однією різарнею є водоспад. З’являється вузькоколійка, занедбана, як і скрізь у Карпатах. Трапилися й вагончики, пасажирські, випущені, судячи з вигляду, не пізніше, ніж у 70-х, а то й у 80-х, роках. Зараз доречно пристосовані під курники. Ідемо вздовж колії, однак вона заводить нас у безвихідь – впирається прямо в браму чергової різарні. Треба вертатися метрів 300, щоб вийти на дорогу. Єдина втіха – в цьому закапелку росте яблуня, плоди з неї, райські яблучка, рясно всипали землю. Після кількох днів на “Мівіні” наїдаємося їх од пуза, напихаємо в усі кишені, в капелюх і за пазуху. По дорозі все зі смаком з’їдаємо.

 

Нарешті замість поодиноких хаток та різарень з’являється справжнє село. На самому його краю – торговельний заклад. Генделик. Гібрид продуктового магазину з розливайкою. Знімаємо наплічники на лаві під дверима, заходимо. Всередині бухають вуйки. Я, як справжній мужчина, купляю собі морозива. Віктор, слабка натура, бере пляшку “Оболоні”. Коротенько бесідуємо з вуйками про владу, про майбутні вибори і йдемо далі. Віктор, попиваючи на ходу пиво, дивується, що воно не пастеризоване – отже, робить він висновок, місцеве населення п’є так багато пива, що воно не встигає псуватися. А населення, між тим, масово пре нам назустріч, ведучи велосипеди, крізь рами яких перекинуті білі мішки з чимось. Не втримуюся, питаю. Виявляється, сьогодні в селі базар, одна машина продавала ячмінь. Дефіцитний завізний товар. Звертаю увагу, як дивно відмінюють тут назву свого села: “ЛопУхів”, але “з ЛопухОвого”, “у ЛопухОвому”.

 

Раптом Віктор якось дивно зеленіє, згинається, ледве добирається до найближчої лавки. Що таке? Погано, погано… Падає під стовп, його нудить… Блює… Що робити? Які ліки? Не хоче ніяких, каже, що зараз минеться. Райські яблучка плюс пиво? Чи все таки дарма пиво було не пастеризоване?

 

Мудрість:

Не варто пити несвіже пиво навіть з партійної солідарності.

 

Легше Вікторові не стає. Вирішую віднести свій наплічник у село, напитати там транспорт. Потім повернутися й евакуювати хворого Віктора. Або, якщо транспорту не знайду, забрати Вікторів наплічник і привести його в центр, там шукати медичної допомоги. Майже бігом, хоч і болить нога, переходжу міст – і занурююся в торговище. В селі – мандрівний базар. По обидва боки вулиці – машини з товаром. Проскакую всю вулицю, праворуч бачу сільську раду. Це, либонь, єдине місце, яке викликає довіру. Заношу наплічник, прошу дозволу залишити на півгодини. П’яний голова щось белькоче. Питаю, чи є в селі лікарня. Розшифровую белькотіння у відповідь – нема. Окей. Біжу назад. Сто потів тече по спині, в черевиках піт аж хлюпає. Прибігаю до лавки, де залишив Віктора…

 

А його нема. Ані сліду. Гарячково перебігаю на другий бік вулиці –

нема й там. Заходжу в двір – ні, не бачили, не знають. Питаю всіх зустрічних – ні, не було, не бачили, не проходив. Де він міг дітися?! Небритий, у подертих спортивних штанях, у гумових чоботях, тому схожий на місцевого. Могли менти загребти. Але рюкзак би лишився… Єдина дорога – та, що через міст. Біжу назад. Питаю в усіх базарувальників – не бачили.

– З отаким рюкзаком, як у мене? Не бачили?

– Ніц не виділи. Ніц. Ні, такий не проходив.

Знову біжу до лавки. Нема. Знову на базар. Не бачили. До лавки. На міст. На базар. Немає. Аж тут один продавець каже:

– Бачив! Піймав попутку й поїхав.

Його колега підтверджує:

– Ая! Пішов машинов на Усть-Чорну.

Гм. Ще раз проходжу відрізок, де міг заблукати Віктор. Нема. Пропав. Мобільний зв’язок теж відсутній. Хвора нога розпухла від біганини, аж черевик муляє. Віктор цілком міг поїхати геть з Лопухова – він же так спішив на Говерлу…

Вертаюся до сільради, забираю наплічник. Питаю в когось, як виїхати з Лопухового. Виявляється, останній автобус пішов о пів на другу, а зараз третя. Інший варіант – попроситися, щоб підвіз хтось із базарувальників. Оцінюючи кількість товару, який продавці вмудряються запихати в свої автомобілі, бачу, що мені світить десь тут ночувати. Та все одно махаю руками до кожної “автівки”, що здумала покинути базар. Огрядний дядько з трьома ящичками дрібненьких груш та паршивеньких помідорчиків урешті-решт пропонує мені сідати з ним. Підвезе на сусіднього села – Усть-Чорної. Може, Віктор там? Може, дожену? Охоче сідаю в його биту-перебиту зелену “копійку”. Дядько аж з Виноградова. Дорога від Лопухового до Усть-Чорної неначе щойно витримала бомбардування. Вирви, ями, гостре каміння розсипом. “Копійка” скрипить і крекче всіма своїми болтами.

 

УНЗЕРЕ ЛЯНД

 

Нарешті Усть-Чорна. Більш-менш пристойний населений пункт. Колись тут жили німці та ділися. Допитую всіх і кожного, чи не бачили Віктора. Ні. Швидка допомога не виїжджала, не проїжджала, не було. Або Віктор промчав у якійсь машині, або лишився десь у Лопухові. Вернутися? Неможливо, туди ніщо не їде. Втім, Віктор усе-таки серед людей… Невже дадуть пропасти?

 

Виноградівський дядько виставляє свої грушки й помідори по той бік вулиці, я починаю голосувати по цей. Грушок і помідорів ніхто не купує, а мені ніхто не зупиняє. Автобуси тут теж не ходять. І телефонне покриття відсутнє так само.

 

Минає півгодини. Година. Півтори. Дві. Поряд зі мною на трьох розкладачках літня пані торгує кросівками, джинсами, фуксинового кольору сукенками з блиском. Пані тут бачила все і всіх, Віктора б вона помітила. Ні, каже, не було. У неї ніхто нічого не купує, і пані лає закарпатців.

– Такі падлюки, ці закарпатці! Ніколи нічого не куплять! І вас нізащо не підвезуть! Бо мерзотники ці закарпатці! Купити не куплять, зате продадуть кого хочеш!

– А ви звідки, – питаю. – Не із Закарпаття?

– Із Закарпаття! Тому й лаю закарпатців, що добре їх знаю! Нема гіршого народу, як ці закарпатці! Може, купите в мене кросівки? Це мадярські, не китайські!

Ідея купити кросівки мене чомусь не захоплює.

– А джинси? Купіть джинси.

Джинси мені точно ні до чого.

– Та знаєте, пані, мені б не джинси, мені б звідси кудись виїхати…

– А, все одно ніхто нічого не купує, поїду я додому, то й вас підвезу. До траси. Там зупините іншу машину та й доберетеся до Тячева. А з Тячева можна виїхати на Рахів.

 

КЕМЕЛ ТРОФІ

 

Пані згрібає джинси та фуксинові сукенки. Під ними виявляється машина. Машинка. “Фольксваґен-Ґольф-1” десь так тридцятирічної давності. Пані повідомляє, що авто зійшло з конвеєра в 1977 році. І вправно вкладає на заднє сидіння весь свій товар разом з розкладачками. Якби я не бачив на власні вічі, то не повірив би, що в таку манісіньку машинку можна запхнути стільки добра. Як там може вміститися ще й мій наплічник, не уявляю. Пані мене заспокоює:

– Вміститься!

О диво! Справді вміщається. Сідаю в машинку і я. Пані вмощується за кермом. Знайомимося. На Закарпатті є три жіночі імені – Анна, Марія та Василина. Цю пані звуть Василина. З п’ятого чи шостого разу мотор заводиться. І з вищанням шин машина зривається з місця. Швидкість одразу кілометрів 80. Мабуть – бо спідометра нема. Попереду біціклє, тобто велосипед. Пані різко гальмує. Виявляється, сидіння піді мною ні до чого не прикріплене і я з розгону в’їжджаю фейсом у вітрову шибку. Знову різке прискорення – сидіння відкочується назад, втискаючи товар, розкладачки, наплічник… Під сидінням лежить амортизатор, який мав би стояти десь під машиною… Дорога за Усть-Чорною не краща, ніж перед нею. Ті самі вирви від авіабомб, рівчаки, вибоїни. Проте іноді трапляються відрізки досить доброго асфальту, на яких пані Василина газує, за моєю оцінкою, до ста п’ятдесяти. На біду, ці відрізки чомусь лежать з лівого боку дороги. Коли назустріч лоб-у-лоб мчить бусик чи Зіл, мені забиває дух, очі стають мов блюдця, руки судомно хапаються хоч за щось, хоч за найменшу заклепочку, в пам’яті знову зринає Марєсьєв з його лобовою атакою на месершміти, коли перший, хто потягне штурвал на себе, одержить у пузо півбоєкомплекту зі ШКАСів чи з “манліхерів”. Та пані Василина має нерви міцні – в останню мить елегантно вихляє своїм “Ґольфом” праворуч і розминається з зустрічним транспортом. А сидіння ж не прикріплене, а вітрове скло таке ж тверде…

 

Їдемо так кілометрів 25. Мигцем проникають у свідомість картини навколишньої, якоїсь не карпатської, краси. Тут треба їздити на велосипеді. Обов’язково запланую велопохід. Якщо вцілію.

 

Нарешті поворот на рідне село пані Василини. Вона мене висаджує, хитро оглядає:

– Але ви си бояли!

Я си бояв?! Яке там си бояв! Я троха си не всрав!

 

ГОРИ Й ДОЛИ

 

На перехресті, де ми спинилися, стоїть під парасолькою лоток зі снікерсами. За лотком – добра знайома пані Василини. На її прохання виносить мені з дому чашечку кави. Такої доброї кави я не пив ніколи в житті. І не тому, що допіру троха си бояв. Справді, добра була кава. Пані Василина не кидає мене напризволяще. Разом з подругою спиняють мені машини. Машин мало, та й ті їдуть не туди. Нарешті “Ланос” – за 5 гривень їдемо в Тячів! Дякую, пані Василино!

 

По дорозі водій розповідає, як батракував в Ізраїлі садівником, хоч має вищу освіту, пояснює, що в селі Дубовому був величезний завод, який випускав чи то гелікоптери, чи то апаратуру до них, працівники добре заробляли, тепер завод закритий, обладнання пішло на брухт, а люди, кілька тисяч, батракують по чехах та по ізраїлях.

 

Мудрість:

У Тячеві треба виходити при в’їзді в місто, там траса й легко спіймати потрібний автобус чи машину.

 

Я такого не знав і попросив водія висадити мене на автостанції. Він висадив. Звичайне перехрестя вузеньких вуличок. Ні кас, ні платформ. Кілька таксівок. Таксисти пояснюють, що автостанція трохи далі, проте автобус неодмінно пройде саме тут. Уже пів на восьму вечора, о восьмій – останній рейс на Рахів. Якщо він буде. Бо може й не бути. Жду. Добре, хоч телефонний зв’язок є. Обдзвонюю всіх знайомих – чи не з’являвся Віктор. Даю завдання жінці періодично набирати його номер – ану ж я знову заїду в глухе місце без зв’язку.

 

ОСНОВИ ПОЛІТЕКОНОМІЇ ДЛЯ ПРИЇЖДЖИХ

 

Майже восьма. Таксист з білої “Волги” пояснює, що краще стояти не тут, а на виїзді з міста, на трасі, там можна щось упіймати, а тут – навряд. Я й сам інтуїтивно це відчуваю. Таксист пропонує підвезти, мотивуючи тим, що: а) Тячева я не знаю; б) через кілька хвилин на виїзді з міста має проходити маршрутка на Рахів. Торгуємось. Він хоче 5 гривень. Сходимось на чотирьох. Кладу наплічник у багажник, сідаю в салон. Водій заводить мотор, рушаємо, перша передача, друга, завертаємо за ріг, перекочуємо на другий бік вулиці. Спиняє. Приїхали. Як?!! Їхали секунд 50. Ну хвилину. Ну півтори. Враховуючи вантаження й посадку, шкандибаючи, дійшов би за той самий час. От зараза! Але домовлялися за чотири гривні, що ж удієш, плююся й віддаю гроші. Коли “мій” таксист від’їжджає, його колеги, що стоять коло зупинки, розпитують, скільки він з мене здер. Кажу. Вони щиро регочуть, радіючи, що земляк так розвів немісцевого лоха. Ну-ну. Що там пані Василина казала про закарпатців?

 

ГЛУХІ КУТИ СУЧАСНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

 

І тут з’являється автобус. Називається маршрутка, але це справжній автобус, навіть з багажником ззаду. Запихаю туди наплічника. Водієві, бачу, чомусь не подобається червоно-чорний тризуб на кишені, він щось бурчить, але тихо, собі підніс. Квиток – 7 гривень. Аж до Рахова. А за таксі було чотири. До зупинки.  Ще раз плююсь. У салоні комфортабельно, кондишн, дорога рівна, сонце сідає… Ноги печуть. Особливо хвора. Тихенько розшнуровую свої “соломони” – кліма-драй, ґор-текс, ейр-кушен, контра-ґріп і все таке. Виймаю ноги – і негайно запихаю назад у черевики. Амбре таке, що хочеться зібрати навколо чудового спортивного взуття раду соломонових директорів і сказати: “Хлопці! Матері вашій дезодорант! Не допрацювали ви, не допрацювали! Солдатські чоботи – і ті не створюють такої атмосфери…”

 

Мудрість:

Треба бути як німці у війну – мати дві пари взуття.

 

ПЛОДИ ТРАНСКОРДОННОЇ СПІВПРАЦІ

 

Намагаючись не ворушити пальцями, милуюся місцевістю, що пролітає за вікном. А помилуватися є чим. Останні промені сонця висвітлюють величні палаци, вілли, мансіони та маєтки. Деякі завбільшки як середня київська “хрущовка” – тільки з колонами, з арками, з химерними балконами, з архітектурним перебором. Мармур, коштовні будматеріали… І знову мармур. Навіть двори вимощені мармуром. Мимоволі чудуєшся – які ж економічні підвалини такого добробуту? Невже риття канав на чехах? Чи контрабанда? Чи якийсь хитрий бізнес? Пасажири, що періодично заходять і виходять, аж ніяк не справляють враження процвітаючих бізнесменів. Навіть румуни. Обшарпаний дешевенький одяг, кравчучки. Може, вони тими кравчучками гаманці возять? Тутешнє рівнинне Закарпаття зі своїм багатством, шиком, доглянутістю – наче цілком інакша країна. Чому? Рясно розставлені синьо-білі біл-борди зі схожою на пательню пикою відповідають: “Тому що”…

 

ШЛЯХИ, ЩО НАС ЄДНАЮТЬ

 

У Рахів автобус прибуває о 21:40. Уже темно, все закрито. Автобус “Ужгород – Чернівці” буде о першій десять. Потяг на Львів, яким можна доїхати до станції Зімір – о 1:28. Зважую. Автобусом буде швидше, поїздом – надійніше.

 

Знаменита туристська мудрість:

Іржава вузькоколійка, по якій раз на місяць проходить товарняк, набагато надійніша транспортна артерія, ніж широка чотирирядна траса, по якій безперервним потоком мчать авти.

 

Мучуся кілька годин на рахівському вокзалі. То в буфеті повечеряю, то куплю морозива. То зайду, то вийду. То на ґаночку посиджу, то всередині. Нарешті роззуваюся під липою. Черевики димлять, мов два Везувії – аж листя на липі скручується. Одне добре на вокзалі – зліва від входу в куточку є розетка. Ущерть заряджаю мобільник, тим часом згадуючи, які великі блощиці (клопи) мешкали колись у готелі над вокзалом. Може, виздихали?

 

Нарешті перша двадцять вісім. Поїду поїздом. Поїхав. Нічого не пам’ятаю, періодично засинаю. Мрію добратися до Лазещини і там десь перекимарити на станції. Може, намет поряд поставлю… А зранку – на Говерлу, ади, Віктора живого побачу…

 

ОХРІМОВЕ СНІДАННЯ

 

Нарешті Зімір. Друга сорок ночі. Назустріч у двері вагонів пре маса людей з наплічниками. Ледве-ледве продираюся на волю. Зустрічні туристи всі втрамбувалися, “перон” опустів, потяг рушив. У Лазещині недавно пройшов дощ. Блищать калюжки, трава мокра. Дивлюся – двері “почекальні” відчинені. Заходжу. Монолітний ряд диктових крісел з поручнями і з відкидними сидіннями – меблі прямо з сільського клубу. Брудна обпльована підлога. Єдине місце, де можна було б сяк-так перебути до світанку – стіл посеред приміщення. Одначе на столі вже влігся добродій у гумових чоботях і такій точнісінько гумовій, либонь, водолазній, тужурці. Судячи з характерного кошика, жде, коли розвидниться, щоб іти збирати гриби. Займаю диктове крісло, пробую скрутитися в якусь позу, щоб хоч трохи подрімати. То ноги підтягну, то голову опущу. Не виходить. Тісно, твердо. Голова ніде не вміщається, а якщо трохи далі простягаю ноги, то одразу сповзаю зі слизького сідала. Кляті поручні впиваються в ребра, мов списи римських легіонерів. Добродій на столі сопе й тоненько попірдює. В почекальні сморід, наче колектор прорвало. Та я все одно гніздюся, хилю голівоньку до наплечника. Раптом добродій прокидається, шморгає носом, кашляє, бурчить, дістає з грибного кошика пляшку горілки, відкручує ґвинта, вбульбенює собі в пельку не менше третини, потім витягує з того ж таки кошика дволітрову пластикову “торпеду” з молоком, випиває половину – і знову простягається на столі пердіти.

 

СЕРЦЕ ДАНКО

 

Та ні, годі! – спалахую я! Краще ночувати в калюжі, ніж у цій каналізації! Беру наплічника й гордо чимчикую надвір. Нічна вогкість скоро мене остуджує, але вертатися до гумового пердуна не буду! Іду від станції по ґрунтовій дорозі в напрямку Козьмещика. Зліва яскраво палають вогні тартака, однак дорогу вони освітлюють погано, разів зо два вступаю в калюжу. Неприємно. Засвічую ліхтарика. Іду досить швидко, до свіжості повітря звик, навіть наспівую якоїсь веселої пісні. Через 15 хвилин ліхтарик тьмяніє й гасне. Батарейки капут. Дуже непристойно й кучеряво лаюся еспанською мовою. Бо абсолютно темний відрізок дороги, який щойно почався, пірнає в басейн ріденького багна. Треба було не жаліти грошей, купити ліхтар на світлодіодах! Та що тепер про це зітхати – мушу пробиратися вперед. Чіпляюся за лати огорожі, лізу, рачкую, ковзаюся, падаю. Лаюся. Пірнув по коліна в болото. Лаюся.

Ні, треба ставати, до Козьмещика я поночі не дійду. Та ще й, здається, заблукав. Перелазю через тин на якусь рівну, як мені здавалося, трав’янисту поверхню. Поставлю намет і переночую тут, а вранці буде видно. Поверхня, однак, зовсім же ж і не рівна, а з ухилом. Тупцяю туди-сюди, шукаю горизонталі. Начебто щось таке знайшов. Розпинаю намета. Залазю всередину – ні, криво. Переставляю намета на інше місце, знову залазю – знову криво. І ще разів п’ять. Нарешті вгамовуюся, приколюю кілочки, знімаю заболочені “соломони”, закутуюся в спальник, щось підмощую під голову. Спати! Перед сном ще присвічую сірником – рівно п’ята ранку.

 

СВЯТО КРАЇНИ

 

Прокидаюся від яскравого сонця. Сьогодні День незалежності. Висовую з намета носа – скрізь сонечко і Божа благодать. Унизу ще клубочиться туман, а на небі – ні хмаринки. Шатро я встановив на чиємусь городі, але ґазди ще, мабуть, про це не знають, бо не біжать з дрючками. Чи махнули рукою з нагоди свята. Усе моє в росі й болоті. Чищу, обтріпую, що можна. Складаюся. Якраз простугонів удалині дизель на Франківськ, коли я через тиночки та через перелази подався до ґрунтової дороги, що веде на Козьмещик. Виявилось, що я вночі пройшов добрячий шмат дистанції, опинився якраз над генделиком, що на краю Лазещини, перед мостом. Трохи дорогою – і шлаґбаум. Виходить КРСник, наполегливо велить записатися. Цей рік ціни зросли. П’ять гривень за вхід, п’ять гривень денно за намет. Плачу гроші, записуюся в книгу, беру квитанції. КРСник радить зайти в кафе за річечкою. Іду. Компанія лісників та КРСників п’є пиво. І не тільки пиво. Щось там замовляю. Краще, ніж в Осмолоді, отже, їсти можна. Морозиво поганеньке. Одно слово, якщо не зайдете – нічого не втратите.

 

ЩО ТАКЕ ДВІ ГРИВНІ?

 

По дорозі, поки є зв’язок, знову видзвонюю всіх знайомих – чи не з’явився Віктор. Немає.

 

Кілометрів за два від Козьмещика доганяє мене УАЗик. Один з лісників, що пили пиво в кнайпі. Пропонує підвезти, я радісно погоджуюся. По дорозі лісник розказує, що на Говерлі якраз проходить святкування. Мітинг. Молебень. Особливо наголошує, що там 12 священиків. Кілька разів повторює, що дванадцятеро ж священиків! Видно, в глибині душі він спантеличений, що мене це не вразило. Мені інше цікавить – кому належить отой притулок з невеликими будиночками, що зразу зліва в Козьмещику? Виявляється, що їм, лісникам.

– А чого ж там так брудно, так огидно? Невже не можна якось прибрати, щоб людям було приємніше зупинятися?

– Як то? То я буду за дві гривні з душі ще й прибирати?

– Але ж ви їх берете, ті дві гривні, то чом би й не прибрати?

– Як то я буду за дві гривні прибирати?!

– Але ж… – намагаюся розтлумачити я, та бачу, що ми представники цілком різних цивілізацій і замовкаю, щоб іще раз послухати про дванадцять священиків…

 

ЗНОВУ ПРО ГРИБИ

 

На притулку в Анни Михайлівни двійко хлопців з Тернополя, з ними дві портативні дівчинки. Дівчата ріжуть, чистять, шкварять, варять, подають, прибирають. Хлопці в кухлику варять на ватрі мухомори, розповідають, які з того відвару бувають класні “галюни”. Паралельно дискутують, чи варто взяти участь у громадянській кампанії “Пора”. Згадую довоєнні гасла галицької “Просвіти”: “Борці за волю не п’ють алкоголю” та “Борці за Україну не вживають нікотину”. Заявляю хлопцям, що “Борці за чистоту вибОрів не вживають мухоморів”. Хлопці, врешті-решт, відвару не п’ють. Тільки куштують.

 

Ґаздиня, Анна Михайлівна, крекче й стогне, ходячи подвір’ям. Примовляє:

– Але я вже не годна… Але не годна… Як той гриб трухлявий… Але я вже не годна… Не годна баба…

– Скільки ж вам років? – не витримую.

– Йой, але вже 47…

– А-а-а, ясно. А мені тільки 49.

Закидаю на спину наплічника і йду на Говерлу.

 

ЗНАЙШОВСЯ

 

Не поспішаю, милуюся краєвидами. Мене переганяють люди, назустріч теж ідуть цілі компанії. Усі без рюкзаків, один я мов той равлик, з хаткою на горбі. Долаю ліс, виходжу на полонину. Чимчикую все вище й вище. Нарешті джерело перед Говерлою. Спиняюся напитися водиці – ритуал. І тут дзвонить телефон. Віктор. Знайшовся.

– Де ж ти був дівся? – одразу кричу.

Розказує, що сповз до річки й там лежав, оклигував. Бачив, як я бігаю по містку, але не міг крикнути, не мав сили. Потім попуткою виїхав з села й ночував у якомусь чудовому санаторії. Зараз усе гаразд, здоров’я повернулося, однак зустріч на Говерлі відпала. Ну й слава Богу.

 

Мудрість:

Свистки мають бути у всіх учасників походу.

 

МАЛІ АРХІТЕКТУРНІ ФОРМИ

 

Перед самою вершиною опиняюся в цілій юрбі народу. Люди одягнені досить легковажно, але погода сприятлива, сонячна, тепла. Всі звертають увагу на дві хатини зі свіжих біленьких колод, споруджені трохи віддалеки від стежки. Що воно? Публіка висловлює різні припущення – притулок для туристів; каплиця; накриття над джерелом. Вставляю дві гривні і я – то туалети. Більший для чоловіків, менший – для жінок. Або навпаки. Усім жаль енергії, щоб сходити й перевірити, що воно.

 

На вершині багато людей, але нема нікого знайомого. Свято давно відгриміло, година 17:15. Вийшов з Козьмещика, я собі записав, о 12:50. Майже чотири з половиною години виходив. Довгенько. Йой, не годен я, не годен…

 

П’ЯТЬ ГРИВЕНЬ, АБО ПЕРЕРВАНИЙ ПОЛІТ

 

Назад іду сам-самісінький. Порівнююся зі струганими хатками. І раптом з однієї, з більшої, вибігає чоловік у камуфляжі. І дуже швидким кроком, майже бігом, прямує до мене. Роздивляюся погони, шапку з кокардою… Лісник.

 

Пані й панове. Я вірю в екстрасенсорику. Але так, теоретично. А тоді я вперше в житті читав думки! Їй-Богу! Отак дивлюся й бачу, як з-під лісницької шапки, мов пара з чайника, струменіє:

– От! Іде! З рюкзаком. З Лугів зайшов! Чи з Дземброні! Отже, не заплатив п’ять гривень за вхід! І п’ять гривень у день за палатку! Якби йшов угору, з Козьмещика, то ясно, що заплатив. Наші на КПП без грошей не пропустять. А цей іде з того боку. Отже, не заплатив. П’ять гривень. П’ять гривень. Разом десять. А то й п’ятнадцять. П’ять гривень. П’ять гривень.

 

Тут я зроблю ліричний відступ. Ні, історичний екскурс. Чи постмодерністський дискурс?

 

У дитинстві ми з друзями ходили підробляти на колгоспну птахоферму – ловили курей для вакцинацій. Заробляли іноді по 2 крб. 73 коп. за вечір. Це тоді були неабиякі гроші для 13-річного хлопця. І помітили ми таке неприємне явище: коли йдеш по птахофермі, то кури перед тобою розбігаються, а за тобою лишається вільна від курей смуга. І от завжди знаходиться молодий півник, який по тій смузі розганяється, злітає вгору й клює людину ззаду в голову. Засіб боротьби з таким повітряним піратством був дуже простий – дрючок. Як тільки чуєш позаду лопотіння півнячих крил, розраховуєш момент – і різко обертаєшся! Півник не сподівався такого, він націлився на потилицю – а тут перед ним суворі очі й стиснуті зуби! Півник з переляку зависає в повітрі, тріпочучи крильцями, а ти його – дрючечком! По тім’ячку! Елімінація забіякуватих генотипів.

 

Отже, біжить до мене лісник. І думає, аж крильцями тріпотить. Та на самісінькому злеті, коли він уже дзьобика витягнув, я – раз! Виймаю з кишені квитанції!

– Я вже заплатив! У Лазещині!

Бачили б ви бідного лісника! Як він завис у повітрі! Який облом! Прямо по тім’ячку. Отямився, починає щось белькотіти.

–        Та я… Та я, той, я… Той… Хочу на вОронів подивитися.

Витягує звідкілясь із-за спини бінокля, тулить до очей. Ворони справді літають, але не там, куди він дивиться. Бінокль у руках стрибає, бо бідний птахолюб ніяк не відновить дихання. Дивлюсь – а він босий. Так спішив по п’ять гривень, що не встиг узутися.

– О, а чого це ви босий? Не боляче по карпатському камінні босоніж?

Чоловік опускає бінокля, дивиться собі на ноги. Таки босий. Бачу, досі він цього не помічав.

– Та я… Та я… Той, я… – І придумує. – То мені лікар приписав ходити босяка по росі. Врач. Ще в армії. Дуже полєзно для здоровля.

Розуміюче киваю головою. Полєзно то й полєзно. Гірська енергія так і входить у п’яти.

– А шкарпетки ж навіщо?

Лісник тупо дивиться на свої босі ноги в капронових шкарпетках, але нічого армійського придумати не може.

Махаю йому капелюхом і йду вниз.

 

“Ве-ерхови-ино, мати моя, вся краса чудова твоя у мене на виду-у…

 

2005 року здолати Сивулю теж не вдалося.

Маю плани на 2006.

Джерело: сайт "Українськці Карпати"