Невідома війна: оборона Києва

Отже: після програшу битви на західних кордонах, коли більша частина вояків Червоної армії, від рядових до генералів, просто таки втекла з поля бою, кинувши справні танки, гармати та літаки, сталінська верхівка абсолютно несподівано для себе опинилася перед необхідністю вибудувати стратегію оборонної війни. І ця стратегія була знайдена - йшлося про випалену землю та про жорсткі репресії до бійців, котрі відступали під тиском ворога. Про поліпшення взаємодії родів військ, підвищення кваліфікації командного складу та про навчання бійців мова не йшла.

І загалом, попри вжиті заходи, Червона армія котилася на Схід.

"Спроби застосувати названий "наказ товариша Сталіна від 3 липня" на селах приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом.

Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами...

В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті "прийшов кінець совєтам", що з німцями йде "український уряд на чолі з Винниченком", що "як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію", та що народ, "як один", стане на захист своїх кордонів...

За ці дні довелося мені побачити, буквально кажучи, сотні так званих дезертирів, усе це межами, балками пробиралося до рідних сіл... Ідуть поодинці, ідуть гуртами...

Це уривок зі спогадів киянина Федора Пігідо, котрий писав під псевдонімом Правобережний. Написані наприкінці 1940-х, уперше надруковані у Канаді 1954 року, вони так і називалися Велика Вітчизняна війна. (У лапках, звісно). Адже мемуарист відобразив життя людей під час битви за Київ життя з обох боків фронту, та й пізніше життя цих людей під німецькою окупацією і в переддень повернення Червоної армії таким, яким воно було насправді, а не таким, про яке розповідали книги і кінострічки радянської доби.

Але повернімося до хронології подій. У середині липня 1941 року Південно-Західний фронт під командуванням генерал-полковника Михайла Кирпоноса після поразки у прикордонній битві вів бої на фронті від Коростеня до Умані. 5-та армія генерала Потапова в районі Коростеня діяла достатньо успішно, завдаючи німцям постійні контрудари і змушуючи їх вводити у бій усе нові частини.

37-а армія під умілим командуванням генерала Власова захищала сам Київ. Спроба передових загонів Вермахту з ходу увірватися в українську столицю зазнала невдачі, і нацисти змушені були зосередити зусилля на обході міста. 26-а армія генерала Костенка зосередилася в районі Фастова та Білої Церкви. 6-та армія генерала Музиченка і 12-та армія генерала Понєдєліна, відступивши від Карпат, обороняли район Умані.

На початку серпня німецькі війська оточили та вщент розгромили 6-ту та 12-ту армії в районі Умані. У полон потрапили понад 100 тисяч вояків Червоної армії, німці захопили 317 танків і 858 гармат.

У середині серпня 26-та армія змушена була відійти за Дніпро. А наприкінці серпня за Дніпро змушена була відійти і 5-та армія.

Що впадає в очі? На всіх етапах бойових дій сили Південно-Західного фронту чисельно переважали війська Вермахту і по живій силі, і по танках. Тим більше, що з заводів надходили сотні Т-34 та КВ, нічого схожого на які німці не мали.

Отже, оборонятися було кому. І водночас не було кому. Адже до 70% особового складу цих військ то були хлопці, мобілізовані з України, які пережили Голодомор і добре памятали, хто його спричинив. А недовіра до сталінської пропаганди була настільки фатальною, що й навіть євреї не вірили правдивим розповідям про винищення тотальні, які відбуваються на територіях окупованих рейхом.

Добре люди бачили і методи ведення війни сталінськими орлами. Ще один фрагмент зі спогадів Федора Пігідо-Правобережного.

"Між командним складом виділявся один старший лейтенант типовий червоний командир часів громадянської війни 1918-20 років: зухвалий, хамуватий, типу "дайош-берьош"... Звали його Петька, прізвища ніхто не знав.

Якось приходить моя дружина від сусідів і каже, що цей Петька "дайош-берьош", хвалився на вулиці дівчатам, що завтра він сам віджене німців "аж за село Стрітовку". І справді, другого дня на південно-західньому відтинку нашого фронту зчинилася значна стрілянина: за автоматами заверещали міномети, а далі й гармати. За годину все затихло.

Увечері оповідали, що це той самий Петька, не попередивши свого штабу, навіть сумежних ділянок фронту, повів атаку на німецькі позиції...

Внаслідок цієї операції, після бою "не вернулось" назад двадцять п'ять червоноармійців. Двадцять п'ять червоноармійців "не вернулось" назад, а Петька продовжував потішати дівчат".

Попри домінування саме таких методів ведення війни, для того, щоб розгромити і знищити Південно-Західний фронт сил групи армії "Південь" не вистачало. І тоді Гітлер змушений був припинити наступ на Москву й повернути з півночі у тил оборонцям Києва ударні війська, серед них 2-гу танкову групу генерала Гудеріана.

1 вересня німецькі війська прорвалися до Десни на конотопському напрямку й захопили плацдарм у районі Шостки. 7 вересня частини Гудеріана зайняли Конотоп, 10 вересня - Ромни. Впав Чернігів.

Таким чином, з півночі над оборонцями Києва нависла реальна загроза. А 9 вересня частини 1-ї танкової групи генерала Клейста захопили великий плацдарм на південному фасі оборони і рушили назустріч танкам Гудеріана.

Південно-Західний фронт опинився у напівоточенні, але Сталін заборонив відводити війська від Києва, натомість наказавши розгромити ворога і відновити лінію фронту по Дніпру та Десні.

Але 15 вересня, попри спроби радянських контрударів, танки Гудеріана та Клейста з`єдналися в районі Лохвиці. В оточенні опинилися 5, 37, 26 армії, частина сил 21 і 38 армій, тили фронту, його штаб та інші структури управління, зрештою, командувач генерал Кирпонос.

Совєтські армії, що відступали з Києва, заповнили всі дороги Лівобережжя. Автомашини, кінні обози стояли в два-три ряди так, що не тільки артилерія й танки не мали змоги рухатись і були цілком паралізовані, а й піхота не могла пересуватись дорогами. Все це нещадно бомбардувала німецька авіяція.

Дехто з комісарів та старших командирів намагались організувати ударні групи, щоб пробитись на схід, до своїх.

Пізніше мені довелось чути від учасників цього ганебного відступу, що німецькі заслони були такі незначні, що досить було найменших зусиль, щоб збити їх, і мільйонова армія з величезними запасами військового спорядження була б урятована від цілковитого знищення, але переважна кількість бійців не бажала битися з ворогом".

А що ж було у ці дні з самим Києвом? Щойно розпочалася евакуація міста, як стали вивозити продовольство. В останні дні оборони, 17-19 вересня, підпільники за заздалегідь складеним планом вивели з ладу водогін, електроенергію, решту продовольства, яке вже не можна було вивезти, потопили в Дніпрі. Таким чином, майже 400 тисяч киян опинилися без засобів до існування, тобто як зайві, вже непотрібні, вже нерадянські люди.

19 вересня передові частини німецької 6-ої армії вступили в Києва. 24 вересня спалахнув заздалегідь замінований Хрещатик. Мости через Дніпро 19 вересня так само були висаджені у повітря, обидва залізничних мости і два автогужові. Почалася пожежа Хрещатика, заздалегідь підготованого до масової акції винищення, бо діяв згаданий уже сталінський наказ про те, що земля мусить горіти під ногами німецьких окупантів. А що тут люди, а що тут кияни то було байдуже для радянської влади.

Як вислід, пожежа знищила центральну частину міста, прилеглі квартали на величезному просторі. Загинуло дуже багато цінностей, будинків, звичайних людей.

Та повернімося до перебігу бойових дій.

До Лохвиці, де зімкнулося кільце оточення, дійшли тільки до 40 танків Гудеріана і до 30 танків Клейста. У всій танковій групі Гудеріана, яка розтягнулася на кількасот кілометрів, залишилися 190 боєздатних танків.

У той же час контрудар по зовнішньому кільцю оточення завдала група генерала Бєлова, у якої було півтисячі танків Т-34 та КВ. Удар був безуспішним.

Тим часом оточені війська, які значно переважали тих, хто їх оточив, втратили керування і боєздатність, хоча у їхньому розпорядженні були вся фронтова інфраструктура, величезні склади амуніції, боєзапасів, харчів та пального.

19 вересня, як уже було сказано, Червона армія здала Київ, 21 вересня Дарницю. Бої в оточенні точилися до 27 вересня. Загинув генерал Кирпонос і майже весь штаб фронту. Німці захопили 3718 гармат, 884 танки і 665 тисяч полонених. Не менше, ніж 100-120 тисяч червоноармійців просто розбіглися й осіли по селах. З оточення вийшла тільки 21 тисяча вояків Червоної армії.

"Скільки їх отак "відступало", важко сказати. Вони уникали великих шляхів, прямували стежками, розпитували про більш глухі доріжки. Не мало з них "осідало" по селах користуючись гостинністю населення, по численних гаях та наддніпрянських кручах... Ішли червоноармійці всіх національностей татари, казахстанці, кавказці, сибіряки, навіть москалі, йшли й наші, українці.

Всі вони були без краю стомлені, виснажені, голодні, дуже багато босих, ноги у виразках. Безконечною чередою ходили вони від хати до хати, прохаючи їсти".

Частину полонених у перші ж тижні охоронці відпустили. На інших чекала страшна доля. Військовополонених утримували в жахливих умовах, особливо в Дарницькому концентраційному таборі, де за час окупації загинуло від 130 до 150 тисяч військовополонених, ще 25 тисяч військовополонених загинули в Сирецькому концтаборі, по інших місцях Києва.

Що ж сталося тоді, у вересні 1941 року? Чому величезна маса радянських військ уже обстріляних, уже загартованих у боях не захотіла далі воювати за Родіну, за Сталіна? Ось якою є відповідь на це запитання у спогадах Федора Пігідо-Правобережного.

"Я вважаю, що не треба соромливо замовчувати того, що перед початком і в першім році війни симпатії як українського, так і інших народів СССР були цілком на боці ворога большевиків німців...

Значна частина підсовєтських людей знала про існування гітлерівського "Майн Кампф" і великих ілюзій собі не творила, але в той же час найширші кола підсовєтських народів знали кров'ю викарбовані на народньому тілі двадцять п'ять років сталінської тиранії. Скривавлене в сталінських катівнях народне тіло палало й кликало до боротьби, до помсти за закатованих братів, дітей та близьких.

Отже, кидали зброю не тому, що гітлерівський режим був хороший, а тому, що знесилене майже двадцятип'ятирічним терором населення Совєтського Союзу не бачило для себе іншої можливости скинути кривавий сталінський режим.

З двох лих люди вибрали менше. І нехай це нікого не дивує: така жахлива, така нестерпна була совєтська дійсність, зокрема й особливо для селянства, що думка потрапити бодай до Гітлера була так приваблива, що підсовєтські народи сліпо, стихійно віддали свої симпатії німцям. І потрібна була безмежна тупість гітлерівського оточення, щоб так фатально для себе не врахувати цих настроїв та не використати їх".

Як не парадоксально, з противником совєтської влади Пігідо-Правобережним у цьому згоджувався глава цієї влади Джугашвілі-Сталін, котрий якось прохопився, що тільки дурнувата політика Гітлера зробила народи Радянського Союзу ворогами нацизму.

Згадка про війну змушує нас сьогодні насамперед скласти данину шани людям, які були водночас жертвами двох тоталітарних режимів: гітлерівського і сталінського. По-своєму нічим не кращим один від одного. Адже не буває своїх і хороших тоталітаризмів.

Сергій Грабовський, Заступник головного редактора журналу Сучасність

Джерело: сайт "Політкантроп"