Садиби та млини півдня Житомирщини. Частиина 3

Із-за Дніпра напирає —

Дурний Самойлович. З Ромоданом”, - писав Шевченко.

         Якщо дуже коротко, то Самойлович проводив лояльну до Москви політику, хотів стати гетьманом обох берегів Дніпра.  Для цього йому разом з російськими військами під командуванням Григорія Ромодановського довелося воювати проти гетьмана Правобережжя Петра Дорошенка. Врешті решт, за невдалий Кримський похід Самойловича вислали аж в Тобольськ, де він і помер.

         Одразу за Ходорковим несподівано в'їхали в село з такою приємною назвою Бухалівщина.

         Нагадаємо, що в Україні ще є місто Бар, селище міського типу Брага та село Бухалівка під Полтавою. Добре, що ці назви не потрапляють під декомунізацію і ці населені пункти не перейменували в часи Горбачовської боротьби з пияцтвом алкоголізмом і самогоноварінням.    

         А ми  поїхали в Липки до готичного млина у вигляді замку, побудованого поміщиками Подгорськими. Ця родина мала хист до оригінальних споруд. Так вони побудували усипальницю-зіккурат в Антонові, Сквирського району, про який розповімо іншим разом.  Нині млин у приватній власності, але реставраційні роботи чомусь припинилися і все заросло бур'яном.

         Інший приватний млин розташований в сусідньому селі Квітневе, раніше Жовтневе, а ще раніше - Жидівці.

         Ще в липні тут мали відкрити готельно-ресторанний комплекс, але щось пішло не так. Пильний сторож дозволив нам фото лише з однієї точки, яку, за його словами, не бачать відеокамери.

         Охочі ще можуть подивитися млини в сусідньому Корнині та в Строкові на кордоні з Київською областю.

         Ми їх бачили раніше, тому поїхали прямо в райцентр Попільню. У цьому містечку єдина справді цікава будівля, крім обшитого вагонкою вокзалу 1870 року — це старовинний пакгауз (склад). Якщо стояти обличчям до станції з боку селища, він праворуч.

         Ну, і на вокзалі логічно відповісти на запитання, поставлене на початку розповіді. Читайте гумореску Степана Олійника “Сам себе перехитрив”:

 

“Поїзд Київ-Станіслав уночі в Попельні став,

З напівтемного перону втиснувсь дядько до вагону.

«Хоч людей і тьма, та їх одурю я геть усіх,

Улаштуюсь! — мислить дядько.— Я ж не тюхтя-безпорадько».

Хитруватий склавши план, зиркнув дядько в чемодан,
Скрикнув «ой!» та без балачки попід лавку лізе рачки.

- Що шукаєте ви там? — знявся лемент, шум і гам.
-  Я ловлю, а не шукаю. Все одно її спіймаю!..

- Кицьку ловите свою? — Та не кицьку, а змію!
Десь сюди вона, погана, шугонула з чемодана.

Вчувши дику новину, зникли люди — в мить одну! …
З’ївши з салом паляницю, виліз дядько на полицю.

Спить він смачно, аж хропе: сам-один — на всі купе!
А в години у ранкові погукав провідникові:

“А чи скоро Станіслав? Не проїхав, не проспав?”
З ліхтарем в руці з-під лавки провідник дав точні справки:

“Де там скоро! Спи й не бійсь. Вчора йолоп тут якийсь
Здуру випустив гадюку, відчепили нас на муку.

От і кукаєм «ку-ку!» У Попельні в тупику!”