10 принад Білої Церкви. Частина 2

         Більшість відвідувачів Білої Церкви, скорочено БеЦе, насамперед хочуть подивитися саме на ту церкву, яка дала назву місту. Тут мусимо розчарувати читачів - такої церкви немає і, ймовірно, ніколи не було.

         Місто, як фортецю для захисту від нападу з півдня печенігів і половців, в 1032 році побудував київський князь Ярослав Мудрий. Тоді укріплення називалося християнським ім'ям князя — Юр'їв. Цікаво, що друге за величиною місто Естонії — Тарту також з 1030 до 1224 і з 1893 до 1918 мало назву Юр'їв, бо його заснував Ярослав Мудрий. Ще в Польщі є місто Ярослав (Jarosław), а в Росії - Ярославль, заснування яких також приписують київському князю.

         За легендою, наш Юр'їв в 13 ст. спалили кочівники, залишилася лише напівзруйнована кам'яна Георгіївська  церква, яка згодом і дала нову назву місту. Хто й коли остаточно зруйнував цей храм, легенда замовчує. Лише під час розкопок на Замковій горі виявили фундаменти якоїсь споруди. Археологи вирішили, що це і є залишки літописного собору. В 2013 році на цьому місці коштом “Благодійного фонду Костянтина Єфименка” (колишній міністр інфраструктури) споруджено нову церкву, яка, на думку архітекторів, схожа на храм Ярослава Мудрого, пам'ятник якому стоїть поруч.

 

 

         Хоча прогресивна громадськість і деякі науковці  виступали проти цього будівництва, яке, на їхню думку, зруйнує культурний шар дитинця, на нашу думку, “новодєл” гармонійно вписався в архітектуру центру міста.

         Напроти, через дорогу височіє костел Івана Хрестителя, побудований у 1816 році як усипальниця родини Бриницьких.  В 1930 році храм закрили, в 41-му німці, які неподалік ховали своїх солдат, відновили богослужіння, в 44 костьол знову закрили, організувавши в ньому лекційний зал, а потім склад. В 1964 році провели реставрацію і зараз це є будинок органної і камерної музики. У вихідні відбуваються богослужіння.

 

 

         Родзинкою костелу є ліпнина в інтер’єрі, яка коштувала Брангицьким більше за  сам храм. Орган теж не з дешевих. Виготовлений на початку 90-х чеською фірмою “Рігер Клосс” спеціально для цієї споруди. Цікаво, що орган для київського костелу робила ця сама фірма.

         Напроти храму знаходимо будинок колишньої гімназії, нині аграрний університет. Ще варто зазначити, що місцевий факультет ветеринарної медицини вважають найкращим в Україні.

         Будинок споруджено в 1843 році, на той час це була найбільша гімназія на теренах сучасної України. Учні вивчали латину, старогрецьку та церковнослов’янську мови, а також математику, арифметику, історію, фізику, географію, малювання, співи, закон Божий. Зокрема, тут навчалися один з організаторів “червоного терору”, голова Петроградської ЧК Мойсей Урицький та майбутній письменник Саша Чорний (Олександр Глікберг). А от друг Тараса Шевченка художник Іван Сошенко, який брав активну участь у визволенні поета з кріпацтва, не викладав у гімназії, як пишуть путівники, а тільки приїздив сюди розмальовувати гімназійну церкву покровителів студентів апостолів Архипа та Філімона. Церква не збереглася, зараз на цьому місці аудиторія №80.

         А ми, логічно, переходимо через дорогу до пам'ятника Кобзарю  біля Преображенського собору.

         Це друге погруддя Шевченка в Білій Церкві, перше знаходиться біля входу в парк “Олександрія”. Деякі шевченкознавці стверджують, що поет вперше побував в місті коли його поміщик Енгельгардт зупинявся в своєї тітки Браницької дорогю до Вільна. Але саме в той час ці пани судилися між собою за землі, і навряд чи родичі хотіли бачити один одного, а тим більше їздити в гості.

         Про місто Шевченко писав в творі “Прогулка с удовольствием и не без морали”: «В Белую Церковь приехали мы уже ночью. Посоветовавшись с Трохимом, решились мы ночевать на почтовой станции и, я вам скажу, мы хорошо сделали, что так придумали умно: а иначе мне, может быть, никогда не пришлось бы писать этой «Прогулки», а вам читать ее, мои терпеливые читатели, потому что узел описываемого мною происшествия завязался именно в эту достопамятную ночь".

         Про Преображенський собор краєзнавці також розповідають багато “цікавого”. Зокрема, стверджують, що він будувався за зразком кафедрального собору в Одесі. Не потрібно навіть їздити до “Південної Пальміри”, щоб переконатися, що між цими храмами нічого спільного. Точно відомо, що собор побудований в 1839 році на замовлення Олександри Браницької, яка там і похована. Щоправда, поховання, як і дзвіницю, знищили після 1917 року.

         Біля собору варто оглянути найстарішу будівлю міста, маленьку Микільську церкву, побудовану в 1706 році на кошти гетьмана Івана Мазепи, який, до речі, народився на Білоцерківщині. За його задумом, це мав бути величезний храм, але він до кінця не був втілений, бо Мазепа програв, а Білу Церкву передали Польщі. Нинішня церква — це лише один приділ закладеного гетьманом храму.

         Далі пропонуємо пройтися до річки Рось, щоб подивитися на білоцерківський млин, збудований у 1854 році онуком Браницької Владиславом. Млин був найбільшим в губернії, в 20 столітті його електрифікували і навіть провели телефон. Тепер споруда повільно руйнується, а нещодавно завалилася частина автентичної стіни.

         З місточка через Рось відкривається мальовничий краєвид на церкву Марії Магдалини, куди ми і прямуємо. Збудували її в 1843 році за межами міста, яке тоді називалося Заріччя. Олександрі Браницькій якось наснилося, що для відпущення гріхів потрібно збудувати десяток церков. Вона активно взялася за будівництва, але не встигла, померла, а справу продовжували її сини, які були католиками. Можливо саме тому назва храму більш характерна для католицьких храмів. Цікаво, що після того, як німці в 1942 році відновили там богослужіння, церква більше не закривалася.

         На цьому тимчасово завершуємо українсько-польську історію БеЦе, і переходимо до єврейської тематики. У 1806 році Браницькі дозволили євреям селитися у місті і побудували для них Торгові ряди, розраховані на 85 крамниць. Місцева назва — БРУМ (Браницьких універсальний магазин або Білоцерківський районний універмаг). Там були не лише магазини і склади, але й маленькі підприємства, навіть тютюнова фабрика купця Іцхака-Герша Пріцкера.

         Браницькі здавали крамниці в оренду євреям, які й осідали навколо БРУМу, щоб не ходити далеко на роботу. Так виник єврейськитй квартал, який складався з житлових будинків, крамниць, майстерень і, звичайно, синагог. За даними краєзнавців, білоцерківський єврейський квартал був більшим за бердичівський. Почнемо його огляд з хоральної, тобто головної синагоги. За християнськими канонами вона відповідає кафедральному собору. Частину грошей на будівництво цієї синагоги дав граф Всеволод Браницький, а кінцевий проект затвердив сам імператор Олександр другий.

         Після революції синагогу перебудували під школу, нині приміщення використовує технолого-економічний коледж і в ньому важко впізнати релігійну споруду. Це саме стосується і розташованої поруч Купецької синагоги, тут також коледж.

         Обидві синагоги знаходяться на вулиці Театральній, яка до революції називалася Синагогальна. А ми радимо пройтися чи проїхати вулицею Богдана Хмельницького до єврейської початкової школи або хедеру, побудованому в 1901 році. За законами Російської Імперії, лише 10% євреїв дозволяли навчатися в державних школах. Тому в хедері діяла приватна гімназія, навчання велося російською, а єврейська література, історія та закон Божий на івриті.

         Донедавна напроти хедеру на Олександрійському бульварі стояв пам’ятник воїнам Київського козачого полку «Гренадер 1812 року», але на початку квітня його “дерусифікували”. “Демонтування “чоловіка”, який символізує гренадера 1812 року зі зброєю, свідчить про одне – що ні живого, ні у вигляді пам’ятника, російського солдата на українській землі не повинно бути!” – йдеться в повідомленні міськвиконкому. Ми додамо, що Київський гренадерський полк не формувався в Білій Цекркві, а був тут лише проїздом. В місті з кріпаків Олександри Браницької формували Другий український козацький полк, про що пишуть російські історики. Тож зображення Гренадера подаємо з відкритих джерел.

        

         А от погруддя революціонера Петра Запрожця роботи Івана Кавалерідзе на іншому боці бульвару збереглося до нашого часу в незайманому вигляді. Хоча Запорожець і народився в Білій Беркві, але ні для міста, ні для України нічого доброго не зробив. Крім фото з Леніним 1897 року про нього відомо лише, що на засланні в Сибіру він

психічно захворів, лікувався в київській Кирилівській психлікарні, помер у лікарні Вінниці в 1905 році, де і похований. До речі, там також є пам'ятник Запорожцю, який, попри протести прогресивної громадськості, також не демонтували. Краєзнавці виправдовуються, що революціонер помер до жовтневого перевороту, тому не потрапляє під Закон про декомунізацію.

         А от пам'ятнику Богдану Хмельницькому нічого не загрожує. Ця постать зручна, як для українців, так і для росіян. Росіяни вважають, що він воз`єднав Україну з Росією, а українці, що від`єднав Україну від Польщі. Не важко здогадатися, що думають євреї, адже в 1648 році значна частина єврейської громади міста була винищена або вигнана козаками Хмельницького.

         На постаменті скромний напис: “У визвольній війні 1648—1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького Біла Церква була опорним пунктом боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення”.

         А за пам'ятником знаходиться остання атракція нашої подорожі — Зимовий палац Браницьких, в якому зараз школа мистецтв і районний архів. Головний фасад прикрашає портик з колонадою, є великий кам'яний підвал, а от інтер'єри майже не збереглися. Будівля, як для Браницьких, виглядає доволі скромною. Сама графиня пояснила це так: “Я звикла садити, а не будувати.”

         Палац знаходиться біля Замкової гори, таким чином ми закінчуємо подорож Білою Церквою майже там, де й починали.

     Наступного разу розкажемо, що цікавого можна побачити навколо міста.

Частина 1