Равлики, віслюки та інші принади західної Обухівщини. Частина 2

        Традиційно минаємо Обухів по окружній, їдемо в бік Кагарлика і за пару кілометрів повертаємо праворуч на Григорівку. Там зберіглася садиба поміщика Малиновського. Зараз тут лікарня і житлові приміщення. Інтер'єр не зберігся, як і зовнішній вигляд обкладеного білою сілікатною цеглою дерев'яного будинку.

 

 

         В Григорівці був цукровий завод, від якого залишилася лише одна стіна.

         Далі 7 кілометрів їдемо в Германівку, де є два музеї, 26 меморіальних дошок, а кількість пам'ятників і пам'ятних знаків важко порахувати. Саме в цьому селі 11 вересня 1659 року відбулася чорна рада, на якій замість Івана Виговського гетьманом обрали 16-річного Юрія Хмельницького. Відтак почалася тридцятирічна громадянська війна, відома під назвою “Руїна”. Як ми писали раніше, Виговського стратили в  сусідньому містечку Рокитне, а в Германівці встановили перший в Україні пам'ятник гетьману.

 

 

         Якщо коротко, то Івана Виговського обрали гетьманом після смерті Богдана Хмельницького. Він відомий тим, що віддавав перевагу союзу з Польщею і розбив російське військо під Конотопом.

         Пам'ятник встановлено напроти будинку германівської гімназії, побудованому в 1883 році, як двокласне училище. В селі також є школа, розміщена в колишній богадільні, відкритій в 1908 році. Богадільнею в Російській Імперії називали притулок для старих людей та осіб з інвалідністю. Зараз фасад школи обвішаний меморіальними дошками на честь людей, які тут вчилися, викладали чи лікувалися, бо під час другої світової тут розташовувався шпиталь.

 

 

         В центрі Германівки є два старовинні будинки, в яких нині розташовані музеї. В колишній мануфактурній лавці, побудованій євреєм Патлахом в 1904 році, діє музей козаччини. В одному залі археологічні знахідки, в другому — експонати, які демонструють історію села 19-20 ст.

 

 

         А в магазині, побудованому в 1902 році цим же підприємливим Патлахом, діє картинна галерея, де представлені роботи місцевих художників. Якість картин оцінити не вдалося, оскільки сільські музеї у вихідні традиційно зачинені.

 

 

         Поруч в центрі - ціла низка пам'ятників і пам'ятних знаків: на честь 350-річчя Германівської сотні, на честь 170-річчя антикріпостницького повстання, пам'ятний камінь на місці корчми, де збиралися декабристи, верстовий стовп, жертвам Чорнобиля, жертвам голодомору, на честь битви між козаками Богдана Хмельницького і поляками, меморіал загиблим в другій світовій, Колесо часу з нагоди 900-річчя Германівки, статуя Богородиці, на місці якої раніше був Ленін.

         Кому ще не набридли пам'ятки Германівки, рекомендуємо залізти  на сусідню  Ревину гору і продовжити огляд. Ми туди заїхали машиною.

        

 

         На горі знаходиться млин, капличка, прапор, піраміда, камінь на честь літописного Герменича, скульптура Діви Марії, хрест-оберіг, знак жертвам татарського набігу і пам'ятник євреям, які загинули від погромів 1919 року. Хто саме вбивав невинних людей, на ньому не вказано, зате є вичерпний перелік тих, хто давав гроші, зокрема меценатом названо народного депутата першого скликання, колишнього заступника Генерального прокурора Юрія Гайсинського. Фото з відкритих джерел.

 

 

         З гори на обрії помітили якусь капличку, і вирішили з'ясувати, що там цікавого. Дорогою в селі Семенівка на річці Красна виявили не вказаний в жодних путівниках старовинний млин.

 

 

         Як писав у ФБ архітектор Іван Биков, це єдиний на Київщині млин, який зберігся не в музеях. “Він стоїть на палях, має напівзруйноване начиння з жорнами і водяне колесо (раніше їх було два). Повз млин активно дзюурчить вода і він міг би працювати, якби його відремонтувати”, - вважає краєзнавець. Звертаємо увагу, що 10 років тому водяних коліс було ще два.

         В самому селі побачили вказівник на меморіальний комплекс “Янівська висота” і піднялися прямо на неї.

 

 

         Наприкінці 1943 року тут радянські війська під командуванням генерала Ватутіна стримували контранступ німців. Оскільки на Букринському і Лютізькому плацдармах були величезні людські втрати, поповнювали особовий склад Червоної армії за рахунок місцевих жителів, яких називали “чорнопіджачниками” або “чорна піхота”. Вони “воювали” в домашній одежі, без належного обладунку і військової підготовки. За свідченням очевидців, тілами були вкриті усі навколишні поля. Реальні втрати на Янівській висоті наразі не відомі.

         Експозиція меморіалу складається з хреста, каплички, кількох гармат, одного БМП-1, БТР і танку. Чому на гору затягли сучасну бронетехніку для нас так і залишилося загадкою. Припускаємо, що її списали з найближчої військової частини.

         З Семенівки їдемо на північ в бік Малої Вільшанки. До війни на в'їзді в село був камінь з написом: “Цей пам'ятний знак встановлено 14.10.2008 р. на честь першого гетьмана Литовсько-Руського князівства, видатного воїна, політичного діяча, покровителя православної віри Острозького Костянтина Івановича, який у 1529 році переміг татарську орду на річці Ольшаниці біля сучасної Малої Вільшанки, знищивши 34 тисячі татар і визволивши 80 тисяч бранців із полону”.

 

        

         З цього приводу історичні джерела повідомляють, що битва відбулася в 1527 році, біля села Ольшаниця, колишнього Рокитнянського  району Київської області і визволено 40 тисяч невільників. Як би воно не було, але під час останньої війни цей псевдоісторичний камінь скинули з постаменту.

         А ми повертаємо ліворуч і їдемо у Велику Вільшанку оглядати монастир на честь ікони Божої Матері “Відрада (Утішання)”, побудований в афонському або македонському стилі.

 

 

         У монастирі зберігаються частки мощей багатьох святих та ікони Богородиці, які прославилися чудесами на Афоні.

         Якщо обітель у Вільшанці почали будувати в 2008 році, то церкву Різдва Богородиці в сусідньому селі Тростинка збудували в 1873 році.

 

        

         Після початку війни релігійна громада Тростинки перейшла з московського патріархату до ПЦУ.

         Дорогою на Васильків поблизу села Барахти охочі можуть оглянути пам'ятник радянським авіаторам, які загинули в небі Васильківщини під час Другої Світової війни. Пам'ятник збудували в 1985 році за ініціативи тодішнього голови колгоспу, який був штурманом літака Пе-2.

 

 

         А ще в селі є озеро, де влітку можна покупатися і поруч кафе “Козацька забава”, де можна поїсти. Якось нас там сильно вразила ціна на деруни з м'ясом і салом, тому ми замовили ще й по салату з помідорів. Коли принесли рахунок, ми з подивом довідалися, що салат коштує вдвічі дорожче за деруни. І це в сезон дозрівання помідорів!

         Кафе останнім часом зачинене, тож радимо перекусити в парку “Київська русь”, розташованому в селі Копачів.

 

 

         До війни кожні вихідні там відбувалися різноманітні ярмарки, історичні фестивалі, лицарські турніри, чемпіонати по старовинним змаганням. Щоправда, як сказано на сайті парку, до стабілізації мирної ситуації в країні заходи тимчасово не проводять. Якщо там будуть зачинені і заклади харчування, тоді радимо повертатися до Києва Новообухівською дорогою, де багато ресторанів, і якийсь із них обов'язково працюватиме.

         Останньою природною атракцією подорожі стане єдина на Київщині печера під назвою “Геонавт”. Для цього перед Ходосівкою повертаємо ліворуч в бік Планерної гірки, машину лишаємо біля пам'ятника Козакам і далі йдемо в ліс. Хоча печера позначена майже на всіх навігаторах, знайти її важко. Але, якщо бути наполегливим і не втрачати надію, то обов'язково знайдете.

 

 

         Довжина печери 60 метрів, вона виключно природнього походження. Там є два тунелі і дві зали з барельєфами, походження яких невідомо. За даними відомих спелеологів, в “Геонавті” неможливо заблукати, тож відпочинок тут доволі безпечний.

         А ми на цьому свою подорож завершуємо, наступного разу розкажемо про визначні достопам'ятності Фастівського району.