ТЕМА

В Житомир через Радомишль і “Брусилівський налив”. Частина 1

07 декабря 2022 | 00:23 , Віктор МІНЯЙЛО для «ТЕМИ»

фото автора

Як ми з’ясували на дев’ятому місяці війни, комендантська година запроваджена не лише в Київській області і прикордонних районах, а й по всій Україні за винятком Закарпаття. Це означає, що далекі поїздки з ночівлями на природі несуть небезпеку отримати неприємності від правоохоронних органів або територіальної оборони. Отже, плануючи подорож до Житомира, вирішили у першу ніч зупинитися у колеги, а у другу заїхати так далеко в ліс, аби нас ніхто не знайшов.


    “Житомирщина — батьківщина С.П.Корольова”, - читаємо напис на в'їзді в Житомирську область.  Стелу встановили в 2008 році за президентства Віктора Ющенка, то ж не дивно, що автор композиції - його улюблений скульптор Анатолій Гайдамака. В центрі - 12-метровий макет балістичної ракети Р-7 з обох боків від якої розходяться символічні крила.

 

 

         Чому серед видатних уродженців Житомирщини вибрали саме С.П.Корольова, а не, скажімо В.Г.Короленка, для нас так і залишилося загадкою. На цих постатях ми ще зупинимося трохи далі.

         Дорогою вирішили оглянути містечко Радомишль, відоме своїм пивзаводом і замком-музеєм “Радомисль”. Почали знайомство з містом біля музею флори і фауни.

         Музей, заснований в 1968 році, розташований на території Держлісгоспу. Як сказано на інформаційному стенді, лише колекція метеликів налічує майже 300 видів. Також експонується перша радянська бензопила “Дружба”, 1959 року випуску. Оскільки на час війни музей зачинений, прогулялися територією лісгоспу, яку місцеві називають Дендропарк. Досить олігархічненько, кидається у вічі красивий сучасний ремонт і дорогий ландшафтний дизайн, зроблений зі смаком. Схоже, що після дозволу експортувати кругляк, лісники стали одними з найбагатіших людей в Україні.

         Далі традиційно сфотографувалися біля пам'ятника Тарасу Шевченку. Хоча немає документальних підтверджень перебування поета в Радомишлі, його ім'ям названі кінотеатр, вулиця, провулок і школа №1.

 

         Неподалік пам'ятника розташований колишній костел, який вважають найстарішою будівлею міста. За часів СРСР його переобладнали під Будинок культури, яким він залишається і зараз.

 

 

         Тим часом римо-католицька громада проводить Богослужіння неподалік у будинку ксьонза, або так званій плебанії. Миколаївський собор, побудований в 1882 році, після революції також передали на потреби трудящих, але німці в 1941 році відновили Богослужіння і вони більше не припинялися. Він знаходиться на центральній площі міста. Храм будувався одночасно з Володимирським собором Києва і внутрішні розписи дуже схожі. Є припущення, що розписувавали церкву учні Віктора Васнєцова за його ескізами.

 

 

         Далі милуємося приміщенням колишньої консисторії і водогінною вежею, яка вважається неформальним символом Радомишля. На вежі вже давненько обіцяють зробити оглядовий майданчик, але щось там пішло не так.

 

 

         Консисторія побудована в 1746 році, коли місто обрали резиденцією митрополитів Української греко-католицької церкви для керівників уніатів і духовної семінарії. В часи російської  імперії тут розмістилися  державні органі влади, за СРСР - військова казарма, зараз - школа № 5.

         Неподалік в старовинному будинку розташований краєзнавчий музей. В одній кімнаті представлені бивні мамонта, череп тура, роги благородного оленя. Далі розміщені експонати часів козацтва, Російської імперії, Другої світової і сучасної історії.

 

 

         Там можна довідатися, що до революції в Радомишлі проживало понад 80% євреїв, а на місцевому цвинтарі навіть похований онук ребе Нахмана - цадик Авраам Ієшуа Тверський. Щоправда, місцева синагога згоріла в 1926 році. Вона знаходилася напроти автовокзалу і була дуже красивою. Фото з відкритих джерел.

 

 

         Ще серед цікавих історичних споруд міста варто оглянути будинок купця Горштейна, садибу Зленка, кірху, земство і училище. Але ми вибилися із графіка, тому поїхали в “Замок Радомисль”.

 

 

         Дорогою в магазині пивзаводу прикупили 2 літри живого пива. Продавщиця порадила вжити його протягом доби, щоб не пропало, і ми їй пообіцяли, що вже цього вечора обов'язково будемо вживати.

         Як сказано в рекламі пивзаводу: “Спеціальна, побудована “з нуля” пивоварня — єдина в Європі, на якій одночасно вариться пшеничне пиво верхового бродіння, ячмінне пиво низового бродіння та традиційний квас... Заснована в 1886 році братами-чехами Гнатом і Франком Альбрехтами”. Продукт дійсно не поганий, про що згадаємо далі.

         2 літри свіжого живого пива в багажнику одразу підняли настрій, який згодом зіпсувала адміністрація замку-музею. І принциповий касир, і пильна охорона категорично відмовилися пропускати всередину Пухнастика. Пів години благань, умовлянь і пояснень, не дали жодних результатів, тому, за порадою і під проводом місцевої дівчинки, пішли оглядати музей через задній прохід.

 

 

         Наш маленький екскурсовод показала дірку в огорожі і місця, де можна зробити красиві фото. Дівча так щиро і по дитячому відверто розповідало історію музею, що Оля добровільно-примусово засунула їй в кишеню 100 гривень на морозиво, які вона брати категорично відмовлялася. Для інформації: квиток в музей коштує 150 грн.

         А щоб читачі мали уяву, що знаходиться за парканом, довелося згадати події 10 річної давнини, коли власниця музею, лікар-дерматолог і колишній депутат Ольга Богомолець возила журналістів на відкриття, за її словами, єдиного в Україні пам'ятника на воді. На човен посадили архимандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. На початку 17 століття за його ініціативи в Радомишлі збудували фабрику для виробництва паперу, або папірню. Монах, який читає книжку біля свічки, має символізувати освіту в Україні.

 

 

         Тоді ж, для заохочення працівників пера і мікрофону до творчої праці в правильному напрямку, подію поєднали з польотами на повітряних кулях.

 

 

         Завершився захід в напівпідвалі, де відбувалося так зване неформальне спілкування усіх зацікавлених осіб, іншими словами — фуршет.

         Тут варто  зазначити, що представники місцевої влади також були не дуже задоволені, що власники новоствореного музею перекрили вхід до річки не лише особам з тваринам, але й простим людям, які тут полоскали білизну і ловили рибу.  Якийсь “добродій” навіть зламав частину огорожі навколо замку, а депутати радомишльської райради звинуватили Ольгу Богомолець в рейдерському захопленні території річки. Та, в свою чергу, заявила про спробу рейдерського захоплення її майна місцевими можновладцями. В музеї почалися позапланові інспекції і перевірки, які припинилися після того, як Богомолець була помічена на вулиці Банковій в приміщені Адміністрації Президента України Віктора Януковича.

         Розбираючи архіви, пригадали, що тоді замок називався “Садибою родини Богомолець-Шереметьєвих”, а зараз про колекціонера і мецената Олексія Шереметьєва чомусь забули. Коли детальніше ознайомилися з біографією Ольги Вадимівни, з'ясували, що в 2010 році пара розлучилася. Ще знайшли інформацію, що “Замок Радомисль” переважно відновлювався на гроші і за безпосередньої участі Шереметьєва, про що теперішня власниця музею не любить розповідати. Можемо лише припустити, що після розлучення Олексій, як справжній чоловік і щирий меценат, залишив Радомисль своїй колишній дружині, а сам переїхав за 6 кілометрів в село Ставки відбудовувати садибу Вонсовичів. Ми також вирішили оглянути цю пам'ятку.

         Дорогою згадали, що того ж 2009 року Олексій Шереметьєв влаштував біля цього села, яке тоді називалося Леніно, реконструкцію Житомирсько-Бердичівської наступальної операції Червоної армії у грудні 1941 року. Нас також люб'язно запросили на висвітлення цієї події.


         Садиба Вонсовичів тепер називається Мистецький маєток “Ставки” і відновлюється, як сказано в інформаційній табличці,  “стараннями колекціонера і мецената Шереметьєва”.  Щоправда, особливої реконструкції ми не помітили.

 

 

         Бригадний генерал Війська польського, граф Станіслав Дунін-Вонсович в 1812 році брав участь у “Другій польській кампанії”, тобто у російському поході Наполеона. Граф перебував у штабі імператора французів в якості особистого перекладача і разом з Великою армією Дунін-Вонсович увійшов до Москви. Також він супроводжував Наполеона весь зворотній шлях, аж до Парижу.

         Повільно, але впевнено наближалася комендантська година і ми вирушили в Брусилів, де мали заночувати у прогресивного журналіста Віктора Сльозко. Щоб не спізнитися і суттєво скоротити дорогу поїхали манівцями напростець. Навігатор завів в такі болота, що якби не допомога місцевих лісників, то ми навряд чи вибралися б звідти вчасно. То ж ще раз нагадуємо, що паперові карти ніхто не скасовував.

 

         В Брусилові з колегою посмажили і з'їли курку, запиваючи її свіжим живим радомишльським пивом.

 

 

         Віктор виявився затятим мисливцем, так що вечір непомітно пройшов піл розмови про службові, мисливські і декоративні породи собак. Якось непомітно скінчилося і радомишльське пиво, тож кілька разів доводилося бігати в машину за баночками улюбленого “Heineken”. Господар категорично відмовився, щоб Пухнастик спав в машині, приніс йому матрасик й пледик.

 

         Наступний день почали з огляду Брусилова. Місто активно розвивалося після Чорнобильської катастрофи 1986 року, тоді сюди переселили людей з Народицького району, і для них розбудовували житлові квартали. Раніше тут був кам'яний замок, католицький монастир, єврейські квартали. Збереглися лише дерев'яна садиба Синельникова, школа-хедер, бібліотека і земська лікарня (на фото).

 

 

         Від монастиря залишилися рештки цегляних мурів та, як і в Радомишлі, будівля колишньої плебанії біля дороги на Костовці. Попри усі зусилля, ми цю плебанію так і не знайшли, зате побачили величезну отару овечок, яку чабани гнали за обрій.

 

 

         В центрі оглянули страшнувате погруддя Тараса Шевченка. Місцеві краєзнавці стверджують, що поет відвідав місто, коли повертався з Житомира до Києва в 1846 році і мав тут зустріч особистого характеру. Проте, немає жодної достовірної інформації якою саме дорогою тоді їхав Шевченко.


         Якщо перебування кобзаря в Брусилові під великим запитанням, то щодо Івана Огієнка немає жодних сумнівів — він тут народився. В центрі встановили йому пам'ятник і відкрили музей, оселя батьків не зберіглася.

 

 

         Про Огієнка мало відомо широкому загалу, тому варто дещо детальніше про нього розповісти. Він був одним з міністрів освіти УНР, після смерті дружини пішов в монастир під ім'ям Іларіон, був митрополитом Вініпегу і усієї Канади, переклав Біблію сучасною українською мовою, а над перекладом працював половину життя — 42 роки.

         У 1995 році Житомирська облрада заснувала Премію імені Івана Огієнка за досягнення в гуманітарній царині в розмірі 10 тисяч гривень. Як повідомив Віктор Сльозко, у квітні 2018 року в музеї відбулося урочисте вшанування лауреатів Премії за участі православних ієрархів краю, голови Товариства “Просвіта” Павла Мовчана та Дмитра Понамарчука - прес-секретаря Вячеслава Чорновола. Фото з відкритих джерел.


 

         Неподалік Брусилова в селі Соловіївка була дерев'яна церква святого Миколая, побудована в 1789 році. Дві скульптури євангелістів Марка та Луки, знайдені в цій церкві, навіть експонуються Національному художньому музеї України. На жаль, два роки тому храм згорів, але в нас залишилася фотографія 2015 року.

 

 

         Ще в Соловіївці пройшли дитячі роки багаторічного мера Києва Олександра Омельченка, який ходив до середньої школи в Брусилів. А ми поїхали прямо на Житомир, про що розповімо в другій частині звіту.



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

фототема (архивное фото)

© фото: Олег Ельцов

Чили, остров Чилое. Здесь самые большие отливы в мире.

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки:

  Rambler's Top100