Свята Трійця й велопокатеньки

Погода чудова: я ломанув сто разів катаним маршрутом полями й лісом. Цього разу покатенька була особливою: я двічі впав – це було щось небачене. Нічого в тому страшного немає: падати в дорожню пилюку та у лісові гіляки скорше весело ніж небезпечно. Але! Таке трапляється зі мною вкрай рідко. Останнього разу це було років з три тому, коли на Хрещатику переді мною відкрилися двері таксі, яке взагалі не мало б зупинятися у забороненому місці. Я матюкнувся й поїхав далі. Але, повернувшись до дому відчув, що час вирушати до станції швидкої допомоги. Ні, зламати стегнову кістку майже неможливо, але забій був серйозний. Не міг уявити, що через таку халепу можна частково втратити рухливість на місяць.

Отже, вчорашні падіння виглядали цілком безневинними. Відкатавши після падінь ще близько 40 км повернувся додому, заліз в душ… й отут почалося щось несподіване: рука в районі кисткі почала боліти й втрачати рухливість, напевно через прогрівання місця забою теплою водою. Далі гірше – за п’ять хвилин я вже не міг відкрутити кришечку на пакеті молока. Упс… Раджуся з досвідченими спортсменами: прикладаю лід, ковтаю знеболювальне. Нестерпний біль не минає, прогнозую, що на мене чекає безсонна ніч. Порада бувалих: якщо до ранку больове місце не посинішає, значить перелому немає. Із цією надією провалююсь у тривожний сон.

Прокидаюся зранку: нічого не болить, рука діє, больових відчуттів майже немає. Й тут пригадую настанови воцерковлєнних: в «Трійцю» ні в якому разі не можна ходити в ліс та на річку й працювати (навіть не знаю, чи прирівнюють церковні канони крутіння педалей до роботи). Мені, як колишньому комсомольцеві, все це здається забобонами, до того ж свідомим ворогом церкви я став давно через отих бороданів під хатою, які регулярно не дають мені спати під час нескінченних релігійних свят. Але хто мені пояснить: чому я вчора двічі звалився з вєла майже на рівному місці в лісі, й чому отий страшенний біль минув одразу після закінчення великого свята усіх християн?..

Ледь не забув: мені ще радили начепити на зап’ястя червону нитку, яка має зняти біль. Але попри свої страждання я не міг цього зробити – комсомольське минуле не дозволило повестись на забобон. Що цікаво: біль минув попри відсутність нитки. Звідси висновок: червона нитка не рятує. Отже, усі, хто останнім часом чіпляє ту нитку – від депутатів й міністрів до бабусь й хіпстерів – невігласи.

Але оце раптом подумав: може варто спуститися на вулицю й поставити свічку в церкві під будинком, щоб спокутувати гріх велопокатньок у святоковий день?.. Й напевно, наступного разу, коли помічу в вагоні метро продавана із релігійним календарем – куплю. Нехай собі висить над вєліком: я ж з комсомолу вже вийшов за віком.