ПРИВАТНЕ ЧИ ДЕРЖАВНЕ?

Можливо, у чинній політичній ситуації ця відмова від первинних намірів і була правильною: у ситуації, коли головне наповнити бюджет і втримати владу, недоцільно поглиблювати напруженість у країні у звязку із переглядом результатів приватизації понад третини обєктів ще не так давно державної і комунальної власності. І хоча навряд чи порушення законів під час приватизації всіх цих обєктів були настільки кричущими, що існують юридичні підстави для їхньої націоналізації, але рік-другий потому економіка могла болісно відгукуватися навіть на факт поглибленого розслідування обставин приватизаційних процесів, не кажучи вже про масові судові процеси з вимогами скасувати права власності сотень буржуїв. А яким подарунком усе б це стало напередодні парламентських виборів для Наталії Вітренко і Петра Симоненка!

Але, якщо з тактичних міркувань цей відступ Юлії Тимошенко від раніше проголошених намірів, можливо, правильний, то під оглядом стратегії економічного розвитку України йдеться про відкладену на завтра проблему, яку все одно доведеться розвязувати. Ідеться про проблему ефективного власника. А останнє поняття це зовсім не синонім приватного власника, на чому свідомо чи підсвідомо, явно чи іманентно наполягали увесь минулий місяць як критики урядових намірів, так і деякі радники президента Ющенка.

Чотири чільні тези цієї публіки заслуговують на особливий розгляд. Перша що тільки ринок забезпечує ефективне виробництво. Друга що тільки приватна власність ефективна в ринкових умовах. Третя що первинне накопичення капіталу завжди відбувалося і має відбуватися по-хижацьки, отже, давайте забудемо минуле, визнаємо всю власність, якими б шляхами вона не була придбана, і виходитимемо із того (по-четверте), що власники капіталу є основними носіями демократичних перетворень.

Почнемо з останнього. У книзі Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою, перекладеній українською мовою ще 1999 року, такий знавець фінансових ринків, як Джордж Сорос, спеціально зупинився на проблемі, яку він назвав прямо: Капіталізм проти демократії. Він веде мову про те, що звязок капіталізму і демократії не прямий, не міцний, а за сучасних обставин міжнародний капітал навіть нерідко воліє мати справу із авторитарними, а не демократичними режимами, бо останні надто піклуються про рядових громадян, отже, роблять виробництво не таким прибутковим. До аргументів Сороса можна додати, що у будь-якій постколоніальній державі (а те, що Україна належить до саме цього ряду країн, заперечують за дивним збігом обставин якраз апологети тотальної приватизації) капітал належить до двох чільних різновидів: компрадорського, який має зиск із експлуатації власної країни в інтересах інших країн, передусім колишньої метрополії, і національного, продуктивного. Тільки другий може бути носієм демократичних настанов та настроїв, і то не завжди.

Власне кажучи, олігархія ідеальна модель для певного типу капіталу і певного типу ринку. У країнах Африки наразі також панують ринкові стосунки, здається, ніхто, крім президента Зімбабве, соціалізм там не будує, але чи прагнемо ми ринку по-африканськи? Підемо далі. Величезні капітали створюються на світовому ринку наркотиків. Але чи є власники того капіталу носіями демократії? Повертаючись до міркувань Сороса, звернемо увагу на його висновки: капітал без демократії вироджується в олігархію і задовольняється диктатурою; демократія без розвиненого ринку і продуктивного капіталу вироджується у популістську диктатуру чи анархію. А на додачу демократія в її сучасному вигляді (загальне виборче право) завойована тяжкою боротьбою найманих працівників і дрібних власників якраз проти капіталу. А далі згадаємо знаного німецького соціолога Макса Вебера, котрий вважав, що протестантська етика стала свого часу первинною основою капіталізму, ґрунтом для створення правових стосунків у суспільстві та системи діяльності ефективних власників. Писав Вебер і про принципову різницю між капіталом авантюрним, нерідко деструктивним, і креативним, продуктивним.

Що ж стосується хижацького первинного накопичення капіталу, то воно справді відбувалося не найкращим чином. Але по-різному. Те, що описав Маркс у Капіталі (і що мають перед очима ревнителі сучасної приватизації за будь-яку ціну), мало стосунок тільки до Англії. І сам Маркс, до речі, писав це прямим текстом, але його, очевидно, неуважно читали. А от у Скандинавії зазначені процеси були відчутно мякшими. А в Японії вони взагалі рухалися інакше. І так далі. Та головне інше. З якого дива українські економісти-ринковики вирішили, що період 1990-х років на пострадянському просторі це період первинного накопичення капіталу?

Що таке, власне, капітал? Це ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг, призначених для продажу на ринку, а не для задоволення безпосередніх потреб самого себе, своєї сімї чи чисельно обмеженої громади, членом якої ти є. Ресурси ці включають засоби виробництва, кошти, робочу силу тощо. Доба первинного накопичення капіталу це доба переходу від автаркії, від системи натуральних господарств до масового товарного виробництва. Чи існувало товарне виробництво в СРСР? Смішне питання. Звичайно ж, існувало. Державно-монополістичне, на додачу із потужним чорним ринком. Більше того: у певному сенсі велике товарне виробництво і рух капіталів у часи СРСР були істотно розвиненішими, ніж зараз. Чому? Тому, що на особисте споживання власників капіталу витрачався порівняно менший обсяг коштів, ніж зараз, і значно більшими були інвестиції в розвиток економіки та соціальні програми.

Іншими словами, 1990-ті роки це зовсім не період первинного накопичення капіталу, а доба перерозподілу капіталу, який здійснювався переважно всупереч національним інтересам. Я зовсім не хочу сказати, що тоталітарний соціалізм це добре, але чому український олігархічний ринок це апріорі щось краще? Чомусь Україна закуповує у вочевидь відсталої в плані приватизації Білорусі автобуси, трактори, взуття, а середня зарплата та пенсія там помітно вищі (при значно нижчих житлово-комунальних тарифах).

Отож приватна власність сама по собі це зовсім не синонім чогось хорошого і цивілізованого. Ба більше: це не синонім ефективної власності. У певних випадках ефективною може бути і державна, і громадська (комунальна) власність. Тим більше, що ефективність навряд чи можна звести до суто гривневого чи доларового виміру. От, скажімо, у Болівії свого часу вкрай неефективні державні мідні копальні були приватизовані; там працювала величезна кількість індіанців, які постійно страйкували, домагалися підвищення зарплати, тож держава друкувала порожні гроші, у країні була висока інфляція. Копальні приватизували, число працівників там скоротилося у кілька разів, вони стали економічно ефективними, інфляція в країні увійшла у прийнятні межі. Але невдовзі звільнені працівники почали вирощувати наркотики (бо ж іншої роботи не було), відтак додали головного болю як своїй державі, так і сусідам. А щодо загальної макроекономічної ситуації опісля тамтешніх реформ, то знаний американський економіст Джефрі Сакс, який поклав чимало років на їхнє проведення, змушений був визнати: Болівія із злиденної країни з високою інфляцією перетворилася на злиденну країну з низькою інфляцією. Чи виявився приватний власник у тій ситуації ефективнішим за державного, якщо виходити з суспільних чи національних інтересів?

І невже ефективність економіки полягає тільки у нарощуванні ВВП? Існує ж проблема якості життя, тобто того, наскільки добре живеться пересічній людині, й оцінка цього дається за комплексом показників. 2004 року, за міжнародною експертизою, у цьому питанні світовим лідером була Ірландія, аж ніяк не лідер по обсягу ВВП на душу населення і темпам економічного росту.

А тепер про те, як виховували у нині цивілізованому світі ефективного власника, так потрібного розвиненій економіці. Згаданий уже Карл Маркс висловив думку, яку дружно пропускали у системі радянської вищої освіти: історична місія капіталізму, згідно із цією думкою, полягала у прищепленні загальної працелюбності. Тут, як бачимо, йдеться не про економічний детермінізм, а про складні й довготривалі суспільні процеси, і стосується ця ідея не лише нижчих шарів суспільства, а й вищих. Якщо поєднати цю ідею Маркса із тезою Вебера щодо креативного капіталу, то матимемо в підсумку окреслення ефективного власника: людина, котра займається не дерибаном, а копіткою працею, котра не спускає зароблені кошти на дешевий шик, а інвестує їх у виробництво і соціальну сферу, котра, зрештою, любить свою землю не до глибини душі, а до глибини власної кишені, що є значно важчим.

Ось як створювався клас ефективних власників у США, осерді ринкового лібералізму: якщо хтось купував фабрику і її свідомо клав, знищував, викидаючи людей на вулиці і не переймаючись інтересами співгромадян, збиралися мешканці містечка, брали рушниці і в кращому разі вивалювали власника у пірї. Що вони робили у разі спроб опору з боку цього пана описувати не буду, щоб не лякати надто чутливих ринкових апологетів. А щоб власник навчився поважати робітника, на початку ХХ століття попрацювала організація під назвою Індустріальні робітники світу. За чинними мірками, організація суто терористична. Її члени у разі потреби вбивали штрейкбрехерів (скебів), так само вбивали бізнесменів, котрі вчиняли локаути. Так теж виховували ефективного власника. І зрештою виховали. В основному виховали, звичайно, бо ідеалу на Землі ніде немає, ані в Росії, ані в Америці.

Отож-бо: перегляд результатів приватизації (коли реально до суду справа могла дійти лише у кількох сотнях випадків, але сам факт розслідування підтягнув би усіх власників, котрі ретельніше виконували б свої зобовязання, міг стати дуже гуманним засобом виховання масового ефективного власника в Україні. Не вивалювати його у пірї та смолі, не вішати на воротах власного будинку, як робили це у США в ХІХ столітті, а всього лише ретельно через суд придивитися до законності самого процесу зміни форм власності і до виконання інвесторами своїх зобовязань. А далі, якщо йдеться про беззаконні дії, результатом яких не стало створення ефективного виробництва, після націоналізації можливі нова приватизація, або державний чи муніципальний контроль за обєктом. І в цьому плані для такої собі Хацапетівки дрібненький заводик має значення не менше, ніж Криворіжсталь для України. Можливо, націоналізація цього заводика в суто економічному сенсі буде невигідною. Але злочинці повинні бути покарані, щоб громадськість була впевнена, що права в Україні мають не тільки капіталісти, але і наймані працівники, і щоб нецивілізований бізнес одержав належний урок. Це, звичайно, в ідеалі, в стратегічному плані, якщо відволіктися від низки тактичних політичних обставин, про які говорилося вище.

Отож резюме: нічого страшного ідея реприватизації не містить, якщо проведення цієї процедури буде підпорядковане становленню ефективного власника. І навіть якщо при цьому з України втече частина інвесторів, великої трагедії у цьому також не було б: піде геть авантюрний капітал, залишиться і міцніше укоріниться капітал раціональний, продуктивний. Отож у стратегічному плані ідея Юлії Тимошенко мала на меті знаменувати закінчення періоду, образно кажучи, каламутної бізнесової води і настання часу тривалих і розважливих виробничих процесів, коли прибутки будуть меншими, але чеснішими і відчутно капіталістичнішими, тобто витраченими не на особисте споживання скоробагатьків, а на нові інвестиції. Але, схоже, ця ідея вмерла під тиском обставин. Що ж, клас ефективних власників усе одно доведеться виховувати, тільки іншими методами.