Текст виступу на Конференції правозахисних організацій Росії, присвяченій 60-річчю ухвалення Загальної декларації прав людини 10 грудня 2008 року в Музеї та громадському центрі імені А.Д. Сахарова

60-річчя Загальної декларації прав людини – тривожний ювілей. Що це? Ювілей визнання великої ідеї, яка важко, поволі, але невідступно перетворює світ? Чи це роковини безпідставної, нездійсненної мрії, яка жалюгідно маскує повсюдні жорстокі реалії?

Взагалі кажучи, лицемірство, обман, експансія, закритість, національний егоїзм тощо століттями були традиційними методами так званої "реальної політики", продовженням якої холоднокровно визнавалася війна. Звичайно, такими методами не випадало пишатися, але й приховати їх було годі. Вони вважалися неминучими і тому – терпимими. Ось чому ні сталінські мільйонні жертви, ні прихід до влади Гітлера, ні ганьба Мюнхена – всупереч совісті й здоровому глузду! – не були сприйняті в світі як смертельна загроза цивілізації, як виклик, що вимагає негайної й найжорсткішої відповіді.

Проте, в середині XX століття серйозно здалося, що кривавий кошмар двох світових воєн, хімічна, а тим більше ядерна зброя, Голокост й інші форми геноциду, на зразок сталінських депортацій народів, нарешті переконали світову спільноту в життєвій потребі будувати іншу політичну конструкцію миру, засновану на новій політичній парадигмі. І тому преамбула статуту Організації Об’єднаних Націй і Загальна декларація прав людини виглядали тоді як виразна, чітка точка перелому світової політичної реальності, незворотний початок етичного перетворення світу. Та ба!
Згадаймо, що на самому початку війни проти нацизму союзники вже проголосили своєю метою захист свободи, людяності, Права – тих цінностей, які незабаром почали називати універсальними. Вони стверджували, що ці вартості – вища мета політики. Ба не тільки мета, але ще й головний інструмент безпечного й справедливого миру. Спробуйте сумістити з цим килимові, а незабаром і атомні бомбардування мирних міст; пів Європи, відданої в рабство сталінської тиранії; сотні тисяч полонених, виданих Сталіну на каторгу й на смерть.

І ось епохальна подія – Нюрнберзький трибунал, який вперше в історії заявив світу про кримінальну відповідальність державної влади за злочини, вчинені під її егідою.
Тільки один приклад. Цей трибунал цілих три дні розглядав епізод звинувачення нацистів у Катинському розстрілі польських військовополонених. Слава Богу, цей епізод не порахували доведеним, мабуть, у результаті відбутого торгу. Але ж всі до останнього учасники процесу точно знали, хто й коли розстріляв тисячі польських офіцерів. У Нюрнберґу один людожер судив іншого людожера за канібалізм. Нюрнберг виразно відсунув красиві декларації у сферу політичної риторики.
"Реальна політика" лицемірно використовує нову фразеологію, але не здатна утілити нову політичну парадигму. Вони несумісні. Максима "право поза політикою і над політикою" не збулася; віковий ланцюг політичного лицемірства тягнеться досі, обертаючи урочисті обіцянки в стерті штампи, позбавлені сенсу.
Я переконаний, що ми переживаємо глобальну морально-політичну кризу. В центрі сучасної політичної конструкції світу як і раніше амбіції й так звані "геополітичні інтереси" держав. Якби хтось, відкинувши ритуальну фразеологію, почав складати нинішній список універсальних вартостей, слід було б починати його приблизно так: "нафта, газ, політкоректність". Тобто спокійний комфорт міжнародних чиновників.
Приведу найвиразніші приклади з вітчизняної практики.

Ось державний терор в Чечні, включно з викраденням людей, позасудовими стратами, тортурами, який завершився нарешті призначенням чеченського президента з колишніх бандитів. Свідомо розтоптані основні конституційні норми. Немає незалежного правосуддя, немає розподілу влад. Немає більше й натяку на прозору політичну конкуренцію в так званих виборах. Зате є слухняний парламент і нестримна брехня перших осіб держави. Ритуальна брехня, яка супроводжує нас кожної миті. Влада в Росії нелегітимна, бодай тому, що вона самопризначена, а також і тому, що свідомо й цілеспрямовано спотворює Конституцію країни, перетворивши її на подобу сталінської, не призначеної для виконання. Конституція є всього лиш імітацією демократії. У повній відповідності з цим – важливі рішення нашої влади в критичних обставинах, коли життя заручників при терористичних актах не варте ні копійки. В усякому разі, аж ніяк не є першим пріоритетом влади. Згадаймо вибухи жилих будинків восени 99-го, які зіграли важливу електоральну роль в тріумфі пана Путіна. Я не стверджую, що ці вибухи були вчинені спецслужбами, для цього немає доказів, але версія ця дуже ймовірна і, в кожному разі, не спростована владою єдиним можливим для влади способом: відкритим, прозорим вивченням саме цієї версії, перш за все. А суспільство не тільки має право, але і зобов’язане висловлювати подібні підозри, бо наша історія нагадує нам про багато жорстоких злочинів влади проти народу.
Немає потреби доводити, що ця ситуація в світі не лише аморальна і загрожує приватним людським долям, – вона смертельно небезпечна в глобальному масштабі. Не можна безконечно утримувати відносну безпеку тільки на страху перед ядерною загибеллю світу – ця зброя розповзається і легко може опинитися навіть у руках терористів. Завжди знайдуться відчайдушні авантюристи, ладні вдатися до атомного шантажу. Тісний, взаємозалежний, загиджений нашими відходами світ витрачає неймовірні зусилля й засоби на озброєння, армії, шпигунство, охорону таємниць тощо. А тим часом будь-які важливі виклики й проблеми (соціальні, екологічні, кліматичні, вичерпання ресурсів тощо) вимагають грандіозних і винятково глобальних рішень, неможливих тепер через національні егоїзми, віроломство і недовіру урядів один до одного. Отже, глобалізація повинна бути не просто економічною, але насамперед етичною і правовою. Політику, зосереджену винятково навколо боротьби амбіцій та інтересів, вона повинна підпорядкувати цінностям, що виключають цю гру без правил. Такого перевороту не можна добитися силовим тиском могутніх країн, а лише силою принадного прикладу процвітання. Чи може відбутися такий фантастичний розвиток політичної конструкції світу? Не знаю. Зате добре знаю, що інший напрямок розвитку трагічний для нас і тих, хто прийде за нами.

У міжнародної спільноти немає і сліду рішучості всерйоз узятися за ці проблеми. Скажімо прямо: поки ми перебуваємо у владі real politik, утверджуючи звичаї та традиції, які лише зовні зводяться до демократичних процедур. Лише два приклади. Ось, скажімо, Рада Європи. Структура, спеціально сформована для однієї-єдиної мети, – втручання у внутрішні справи держав-членів, коли там негаразд із правами людини. Але, створюючи цю структуру, батьки-засновники розсудливо заздалегідь нагородили один одного вельми зручним правом вето. Головний орган Ради Європи, Комітет міністрів закордонних справ, вирішує консенсусом найважливіші питання. Ну і як тоді можна покарати державу-порушника? Практично те ж саме право вето в ОБСЄ. Тепер діє правило "консенсус мінус один". Є сміливці, які кажуть аж навіть про "консенсус мінус два". Але це не міняє справи. Гірше того, і в Організації Об’єднаних Націй панує той сам принцип. П’ять постійних членів Ради Безпеки – ось головний орган ООН. Серед них Росія і Китай, які залишилися ворогами демократії. І всі п’ятеро – з правом вето.

Проте ясно, що змінити фундамент, який якось тримав усю будівлю кількасот років, не так просто. Спробуйте негайно відмовитися від вікових реальностей традиційної політики. Це означало б хаос і катастрофу. Попереду повільний і надзвичайно важкий шлях. Схоже, що завдовжки у все XXI сторіччя. Але жорстко сформульована кінцева мета цього шляху повинна уперто й відкрито домінувати в політичній повсякденності. І у великих, і в дрібних сьогохвилинних рішеннях. Інакше вона загубиться.

Як "керована" або "суверенна" демократія – це ніяка не демократія, так само і політична коректність – зовсім не коректність. Слід розуміти, що, вітаючи з "обранням" відвертих самопризначенців, ми заохочуємо шахраїв і майбутніх тиранів. І укладаючи з ними угоди про права особи, набиті високопарною риторикою замість суворих заходів контролю, ми прирікаємо багатьох людей на хамську сваволю. Побоюються відновлення "холодної війни". Що й казати, похмура перспектива.
Згадаймо, проте, що ця війна була виграна; і ми все ще говоримо тут вільно завдяки цій перемозі.

Саме виникнення Європейської Унії, напрямки її повільної і важкої еволюції, – якесь джерело надії.

Колись великий президент Джеймс Картер сказав: "Я не можу послати морську піхоту, щоб звільнити совєцьких в’язнів сумління, але я зроблю все решту".
Ось все решту і слід робити.

Робити уперто, чесно і відкрито.

Автор: Сєрґєй Ковальов, голова Російського товариства "Меморіал", Голова Суспільної комісії зц збереження спадщини академіка А. Д. Сахарова – Фонду імені Сахарова

Назва оригіналу: Шестьдесят лет по пустыне. Почему не работает Всеобщая декларация прав человека?

Джерело: Ежедневный журнал, 13.12.2008