Прищепи в законі

Коли перечитуєш шкільну  “Зачаровану Десну” Олександра Довженка, то поринаєш в чудовий небо-світ з квітучою землею і розмаїттям її плодів. Пам’ятаєте: “…на початку літа огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте, цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви?... Город до того переповнювався рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщувалися в ньому. Вони лізли одна на одну, перепліталися, душилися, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю.”

Коли воно було… Землі в Менському районі вбогі – кислотні, дерново-підзолисті, болотисті із середньою і нижче родючою цінністю, бальність яких не перевищує 36-56%. З низьким вмістом рухомих форм  фосфору і калію. Колгоспний устрій, бідність аграріїв, тотальне розкрадання всіх можливих ресурсів новими підступними поміщиками із вчорашніх керівників колгоспів, відсутність дієвої і справедливої державної сільськогосподарської політики призвели до критичної деградації земель і небезпечного агрохімічного їх стану  через невнесення мінеральних добрив і рекреаційних заходів. Як наслідок гостродефіцитний  баланс гумусу та поживних речовин поволі  перетворює родючі землі Олександра Довженка в край ризикованого землеробства. А тут ще глобальне потепління. Перемагає корупція, яка живить злодійство. Бо як інакше зрозуміти, що на одну “рябу курку” мільярдного холдингу-монополіста з бюджету держава виділяє 350 грн. у додаток до 5 мільярдів дотацій з наших же податків, а на унікальну молочну українську гольштин-сементальську корову, яка складає стадо в  менському господарстві – 0.

Потрібні інвестиції. В землю. Великі. Уявіть собі, щоб ця земля родила добрі врожаї, у кожний гектар її потрібно вкласти 400 або 500 реальних американських доларів. Плюс потрібна нова німецька, американська техніка і їхні же технології обробки землі.

Отут ми і підходимо до нашого героя, який може мати навіть й інше прізвище, але суть від цього мало зміниться. Бо саме він, герой, несамовито бореться за право керувати колгоспом, який ніби лежить у домовині разом з радянщиною. Тому на Чернігівщині мало успішних господарств і багато кооперативів, фермерів, які застигли як мухи в бурштині в минулому, ледве зводячи кінці з кінцями разом з власниками землі, що доживають свій вік у виморочних селах. Поїдьте і самі переконаєтеся, що село якби завмерло в радянському часі. Ніхто не будує нових будівель і не видно галасливих ватаг дітлахів, які весело мчать до школи. Частіше зустрінеш безнадійних п’яничок, жінок у фуфайках і теплих хустках, що через снігові замети везуть якісь мішечки, торби на велосипедах, поламаних санках і “кравчучках”.

В Мені мало хто не знає Володимира Прищепу, народженого добрими батьками три роки по смерті Сталіна. І хоча про нього у Вікіпедії ви не знайдете жодної згадки, як і особливої інформації у всезнаючому Інтернеті, він неминуче має всі шанси стати якщо й не знаменитою, то добре відомою людиною. Саме він став тим, хто використав всілякі оборудки, а то й чисте шахрайство разом із наївністю і безвихідністю вчорашніх колгоспників аби перетворити колишній колгосп у постійне джерело прибутків своєї сім’ї.

Нахабність дала вражаючі результати, хоча на перший погляд він тиха, скромна й непримітна особа, з похиленою головою і малорозбірливою, ледь чутною мовою, з бігаючими оченятами.  В райцентрі Мена його можна побачити на скрипучому велосипеді. Правда у Чернігів і Київ він їздить на ще не старій іномарці. Він як Олександр Іванович Корейко із “Дванадцяти стільців” добре законсперований і скромний мільйонер.

Не кічитись своїми можливостями, статками і не викликати дратівливості в оточуючих. Головне – добре замаскуватися, потроху ділитися і нікому правди не говорити, закликаючи всіх до показової скромності, розділивши життя на дві сторони: білу і чорну. Біла – це правила колгоспу, коли всі мають бути приблизно рівними. Зарплата  головного агронома – 3000 грн., як і в головного зоотехніка і трошки більше в доярок, що вставали на ручну дійку о п’ятій ранку. Темна сторона – “бухгалтерія в кишені”, на окремих папірцях, ніякої реальної публічної звітності, реалізація врожаю за готівку з виплатою комісійних тому же агроному,  практика дозволу дояркам щодня виносити  6 літрів молока і т.д. і т.п. Тобто кожен має право на долю від краденого або право вкрасти в господарстві. Продавалося все, що могло мати хоч якусь цінність. Комбайни і трактори - фермерам під видом металобрухту, мостовий кран. За копійки, в збиток собі було продано біля ста нетелів, молодих породистих корів, луганському підприємцю. Собі залишивши старих, яких весною догодовували напівгнилою картоплею.

Прищепа процвітав. Він не вклав в господарство ні копійки власних грошей, ні свого розуму, а всю свою хитрість направляв на одну ціль – тягнути  все, що потрапляло на очі, бо воно залишалося де-факто колгоспним. 70 000м2 земельних ділянок у приватній власності, 177 га в особистій оренді, отриманої за гроші інвестора під зобов’язання передати цю землю у суборенду Мені-Авангард на 20 років. Зараз він так і зробив, але… для агрофірми “Зернятко”. Байдуже, що ця земля знаходиться посередині ланів Мени-Авангард.

Дорогі квартири дітям у Києві, Броварах і Чернігові, повна фінансова їх підтримка, у тому числі для переїзду на проживання за кордон (сину до Польщі, доньці до Німеччини). Ви повірите, що талановиті діти після вишів за короткій період заробили такі статки? Й звідки таке стрімголове збагачення?

Володимир Прищепа усе своє свідоме життя прожив у Мені. В СРСР працював собі простим інженером у колгоспі. Та Радянській Союз розсипався. Скромний інженер якось швидко захопив покинутий всіма колгосп і створив кооператив. Мена-Авангард. Всі вчорашні колгоспники стали його членами, поділивши між собою майно і землі. До сейфу Прищепи поклали всі майнові і земельні сертифікати. Тоді все й почалося, про що ми вже дещо поінформували читача. Господарство спеціалізувалося на вирощуванні картоплі, яка не приносила жодного прибутку, мало трохи більше як 1500 га землі, з якої також годували 650 худющих корів, в аварійних, покошених корівниках. Всюди валялася   заржавіла техніка, яка скоріше нагадувала металобрухт. Найновішому зразку було не менше 30 років.

Господарство загиналось на очах. Прибутків не було. Орендодавцям, тобто власникам паїв, платили 4-5% від нормативно грошової оцінки землі. В основному картоплею, кукурудзою, пшеницею і навіть гноєм.  Грошей вистачало лише на мізерні зарплати працівникам і закупівлю насіння, мінеральних добрив і засобів захисту рослин у мінімальній кількості. Та й те, за готівку у дрібних посередників. Як правило крадених у великих агропідприємствах, без сертифікатів якості і простроченими термінами використання. Не маючи управлінського досвіду, виявилось, що не так вже й легко бути панівним господарем на землі. Щодня Прищепу навідувала паніка близького банкрутства. Уві сні, він бачив себе земельним магнатом. А на яву – крах і безвісна важка старість. Прищепу осінило. Чи осінили?

Треба було негайно шукати інвестора. Але  такого, який би був дуже далекий від аграрного бізнесу і мусив би дуже залежати від волі Прищепи. Без додаткових фінансових вливань, підприємство швидко розвалилося б. Занепадаюче господарство можуть врятувати тільки гроші, великі, які мали опинитися також і в кишені пана Прищепи. Бо все розкрадено, а щорічні товарні кредити під врожай не залишали жодних шансів на якийсь прибуток.  З цією ідеєю він лягав спати і просинався. Охочих ризикувати своїми статками не знаходилось. На папері все виглядало красиво. А реальність відлякувала потенційних рятівників Прищепи і сотень селян неймовірною бідністю господарства.

Несподівано доля всміхнулась. Знайшовся інвестор. У відкритих джерелах можна знайти, що співзасновником компанії «Мена-Авангард» є Інна Гавриш, жінка, яка є матір’ю трьох неповнолітніх дітей. Її чоловік – Степан Гавриш. Так, саме той Гавриш, який був народним депутатом декількох скликань, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, екс-віце-спікер парламенту, перший заступник секретаря РНБО (2008-2011рр.). До політики в нього був  досить великий бізнес у Харкові, де вони й познайомились зі своєю дружиною.

Як далеких від сільського господарства Гавришів вдалося заразити ідеєю і перспективами майбутніх прибутків?

Посередником і ключовим переговірником став “макошинський генерал”, який був приятелем Прищепи і свого часу підлеглим Гавриша. Дружина намагалася вийти за межі домогосподині,  шукаючи самореалізації. Після довгого спротиву Степан Гавриш здався, як колишній політик,  для нього найважливішим була доля селян, бо він сам із  селянського старовинного галицького роду. Тим більше, як крупний управлінець, аналітик і взагалі людина, яка постійно шукає нових шляхів до прогресу, йому і самому кортіло спробувати створити новий бізнес, вивівши старий з глибокої кризи, масштабів якої під солодкоголосі співи Прищепи й генерала він тоді не розумів. Для нього це були змагання, якими він займається все життя.

Домовилися. У трьох. Прищепа працює директором і приносить прибуток, Гавриш Інна  дає гроші на закупівлю техніки, сплату майнових сертифікатів, у тому числі в інтересах Прищепи, та купує всі інші необхідні ресурси для поновлення ефективного аграрного виробництва. З 34% своєї долі Прищепа зобов’язувався 10% віддати “макошинському генералу”, але так цього і не зробив. Гавриші виконали свої зобов’язання: вже у перший рік  в поля вийшли нові комбайни «Джон Дір», трактори Case, Claas, вантажівки, сіялка Horsh. Майже щотижня Прищепа як свідчать очевидці, приїжджав за готівкою у Київ, бо як він заявляв, ніхто не хоче працювати безготівково. Та й продовжував носити всю бухгалтерію у кишені, видаючи фінансові розписки про отримані гроші.

Пройшов рік, другий, а потім й третій. Інвестори затурбувалися. Прищепа все більше вимагав грошей на посівну, на сплату боргів за товарні кредити, на покупку кормів для  великої рогатої худоби. Був невгамовний, чомусь переконував інвесторів, що тільки після п’яти мільйонів доларів інвестицій підприємство може стати прибутковим, а йому потрібен ще один рік. Четвертий, п’ятий, шостий... На цей час у господарство було вже вкладено в еквіваленті біля 2 мільйонів доларів США.

Найбільше бентежило й сильно лякало те, що не було не лише прибутків, але й сніговою кулею зростали збитки, які господарство не могло покрити. Інвестору з великим скандалом і протидією Прищепи вдалося за власний рахунок за допомогою спеціалізованої київської бухгалтерської фірми встановити бухгалтерській облік 1С. Проте Прищепа категорично відмовився перейти на прозорий управлінський облік, який запрацював в підприємстві лише в кінці 2017 року. При тому, що підприємство практично не вело документообіг, бухгалтери побачили серйозні зловживання і підозрілі та незаконні розтрати. Відома аудиторська компанія  “Бейкер-Тілле” встановила, що підприємство знаходиться в повзучому стані банкрутства і є неліквідним. Виявилось, що куплена інвесторами техніка оформлена на “лівих людей” і в порушення домовленості не поставлена на баланс та не внесена в статутний фонд підприємства. Три роки вона використовувалася як манна небесна, не маючи жодного юридичного відношення до господарства. Виявилося також, попри розпродаж радянської техніки під видом металобрухту і молодих корів за готівку, за господарювання Прищепи було вирізано племінне стадо свиней, чисельністю до 350 голів і якось тихо розпродано. А гроші зникли. Він пояснив, що це був вимушений крок у боротьбі з африканською чумою, від якої він всіх врятував.

Інвестори, боячись репутаційних втрат, найняли двох приватних аудиторів, які паралельно і незалежно один від одного, встановили, що за три роки директорства Прищепи, внаслідок зловживань і халатності, ним були спричинені збитки, в яких містяться ознаки масових розкрадань в розмірі еквівалентному біля півтора мільйона доларів США. Ці висновки  в письмовій формі були негайно передані Володимиру Прищепі для пояснення, які він не надав до цього часу.

Ну ось уявіть собі: Прищепа телефонує інвестору і сумним голосом повідомляє десь наприкінці жовтня, що впав електричний дріт і на вулиці вбив одразу тридцять бичків. На велике щастя м'ясо з них вдалося продати по 3 грн. за кілограм. Кожних два-три тижні в господарстві 7-15 корів чомусь ламали ноги і їх змушені були дорізати, а “порчене” від цього м'ясо продавали по 5-7 грн. Сумський молокозавод відмовився купувати молоко в господарстві, бо з кожної літри молока  його керівництво вимагало по 50 копійок “відкату”. (Щоденний обсяг продажів - 10-12 тон.) Або ще гірше: Прищепа сіяв 500-600 га кукурудзи на силос для молочного стада – так він говорив інвестору. В дійсності зі слів очевидців, для силосу використовувалася лише половина площ, а на решті площ вирощувалася кукурудза як комерційна, яка продавалася чорним налом. Натомість, в силосні ями завозились в перемішку з кукурудзою всілякі бур’яни, солома. Надої падали, корови хворіли. За це Сталін надовго відправляв на лісоповал. А тут і доказати неможливо, оскільки Прищепа принципово не вів ніякого обліку, а папірці з кишені не відомо куди зникали.

Зерно соняшника в жовтні-листопаді чомусь підозріло пліснявіло і його продавали приватним посередникам за півціни. І взагалі, підприємство працювало з трьома десятками приватних підприємців виключно на готівковому просторі. А ось перевірки виявили крадіжки на посівному матеріалі, неякісному і з простроченими термінами висадки. Та ще й щільність посіву була на третину нижча від норми. Махінації з добривом приносили астрономічні прибутки. Каністра одного з концентратів із захисту рослин може коштувати взагалі до ста тисяч гривень. Розводили геть до стану води. Ну й звичайно чисті гроші, які “економив”  Прищепа, купуючи майнові сертифікати за 10% від вартості та продаючи інвестору за 50%. Йому за це ще й дякували.

Обманював інвестора і селян. Далі так працювати було не можливо. Найняли нового директора, потім ще одного, потім ще. Прищепа став головою товариства із зарплатою біля 40000 грн. на місяць із персональною службовою машиною, водієм, 300-ми літрами бензину на місяць, величезним кабінетом, секретаркою і правом повного контролю над діяльністю господарства.

Інвестор шукав всі можливі способи аби перетворити підприємство в ринкове, публічне, прозоре,  прибуткове, в якому неможливо красти. Він закупив велику кількість нової техніки з таким розрахунком, що до кінця 2018 року старої  в господарстві взагалі не буде. Всюди встановлюються нові сучасні системи контролю: електронні ваги на току, роботизовані системи доїння з молокопроводами й холодильними установками, треккери і Джі-Пі-Еси на всі види рухомого транспорту, модернізуються і перебудовуються молочні ферми, зводяться зерносховища, закуплена і ефективно працює пересувна італійська елеватор-сушка. Стало неможливим вкрасти  посівний матеріал із широкорядної сіялки пунктирного посіву Хорш, яка не тільки рахує кожну зернину, що кладе на розраховану комп’ютером глибину разом із добривом, але в яку відомий виробник посівного матеріалу завантажує з опломбованої машини зерно і контролює кучність і якість його сходження. Господарство готується до сертифікації полів по вирощуванню екологічно чистої продукції. Для цього в Австрії закуплено спеціальний аератор-фабрику з переробки гною в ідеальне мінеральне органічне добриво. Це 40000 тон гною на рік від власного  стада. Воно зараз не ходить на пасовисько від квітня до листопада, а годується з єдиного кормового столу, де 80% складає екологічно чиста продукція з власних полів. Тому молоко в господарстві закуповують виключно для дитячого харчування. В рази зросло поголів’я ВРХ, надої молока, інтенсивно впроваджуються новітні технології на фермі і в полях. Орні землі виросли більше, аніж втричі. Господарство за рахунок власного доходу закуповує насіння, високоякісне пальне, засоби захисту рослин. Працівники отримують високу заробітну плату. Воно перетворилося в містоформуюче і є першим платником податків в районі, в якому працює біля 350 працівників.

Але це сталося лише тоді, коли Прищепа пішов. Припинилися крадіжки, зросла врожайність, надої молока, яке продається по максимально ринковій ціні разом із м’ясом.

Прищепа зрозумів, що він опинився під світлом прожектора, який все менше залишає тіней для маніпуляції його рук. Стало очевидно, що красти йому більше не дадуть. Але це суперечило його одвічній природі, як і герою “Дванадцяти стільців” Альхену. Згадайте: «Завхоз 2-го дома Старсобеса был застенчивый ворюга. Все существо его протестовало против краж, но не красть он не мог. Он крал, и ему было стыдно. Крал он постоянно, постоянно стыдился, и поэтому его хорошо бритые щечки всегда горели румянцем смущения, стыдливости, застенчивости и конфуза».

Прищепа був пійманий за руку на корисливій недобросовісності, що мала всі ознаки розкрадань, зловживань і злісної халатності, відповідати не збирався. Це стало вже генетичною звичкою брати в колгоспі як своє, стояти з похиленою головою в райкомі, бо Держплан знову надасть колгоспу безповоротну допомогу. Інвестора це не влаштовувало. Він намагався вже в новому статусі Прищепи, як Голови товариства, перетворити його в  контролюючого партнера. Так би мовити в «пильне око», яке унеможливить використовувати оцю важку колгоспну спадщину в безкінечному і тупому розкраданні всього, що попадеться в руки. Утрьох з «макошинським генералом» та з Прищепою інвестор будував нові плани. Генерал хитро всміхався у вуса і мовчав. Прищепа клявся у вірності. Він залишався людиною, без якої в господарстві не ухвалювалося жодне рішення. Але все змінилося. Тепер у інвестора в комп’ютері в режимі онлайн з'явилася вся інформація про рух товарно-матеріальних цінностей і коштів. До того ж інвестор змінив тактику. І почав інвестувати підприємство через банківські транзакції. Проте, господарство ніяк не могло вийти з кризи. Тоді інвестор почав активніше працювати з кредитами і лізинговими компаніями для закупівлі нової техніки та високоякісних ресурсів. Красти ставало дедалі важче. Але зупинити цей процес досі було неможливо. Навіть комісійні тендерні продажі несли в собі, як показав стрес-аудит, ризики. Крадіжки на продажі м’яса, кукурудзи, пшениці, соняшнику змінилися і стали більш єзуїтські. Наприклад, не дивлячись на електронні ваги і решту електронних контрольних систем машина від бункеру комбайна з зерном зважувалась, але завскладом не заносив інформацію одразу до складських документів. Інформація поступала до бухгалтерії, де у  комп’ютері коректувалася і поверталася на склад вже підтасованою. Надлишки зерна продавалися посередникам. Коли й тут інвестор почав наводити порядок, придумали ще одну схему. Так як стара сушка в господарстві не справлялася з об’ємами, то зерно вивозили сушити до інших підприємців. Контрольна перевірка показала, що по змові з керівництвом підприємства у цих підприємців на зберіганні знаходилося близько 200 тон кукурудзи і 172 тони пшениці, ніде не облікованих. Чорний нал. Були й набагато гірші випадки.

Поряд з іншими зловживаннями і прямим розкраданням майна аудитор встановив, що керівництво господарства  разом із Прищепою виписало собі по 125 – 150 000 грн. практично безповоротної фінансової допомоги. Проблема в тому, що ці гроші перевів через банк інвестор для закупівлі техніки та ресурсів. Директора і його заступника звільнили. Головний бухгалтер втекла, прихопивши з собою всі документи таких оборудок. Прищепа забрав решту. Що було робити з Прищепою інвестор не знав. Він і далі як, пам’ятаєте, дід із “Зачарованої Десни” О.Довженка був “зніяковіло добрий, говорив тихеньким голосом не дивлячись в очі, розповідаючи, що всі погані, а він один піклується про інвестора: дід любив гарну бесіду і добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав в нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і махаючи пужалном, гукав у слід подорожному:

• Прямо, прямо тай прямо, та й нікуди не звертайте”.

Добрий дід, як і Прищепа. Але Довженко несподівано чомусь написав: “Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника.”

Інвестор боявся Прищепу і його непередбачуваності. Але навіть його професійний інстинкт виявився не готовим до чорної магії Володимира Федоровича.

Йшла весна. Інвестор гарячкувато намагався врятувати господарство і засіяти бідну землю, аби зберегти його. Прищепа істерично з погрозами прокурором телефонував в лізингову компанію і забороняв передавати в лізинг важкий трактор Нью Холанд, французький оприскувач  Берту і насіння для посіву, мінеральні добрива, особливо Каас для озимини. Кричав на банкірів, що підприємство банкрут і воно ніколи не розрахується за отримані кредити. Несподівано в контору Мена-Авангард приїхав один із власників агрофірми “Зернятко” і повідомив, що Прищепа продає землю без майна і ВРХ.

Все стало зрозуміло. Красти більше було важко, а то й неможливо. Інвестор вперто міняв весь менеджмент на сучасний. Його цікавив чесний і прозорий бізнес. Прищепі жити на одну зарплату і майбутні дивіденди не хотілося. Та й треба було щось робити із статутним капіталом, оскільки значна частина купленої техніки висіла в повітрі через спротив саме Прищепи. Йому зробили пропозицію, точніше дві: інвестор може в нього викупити його долю або, вимушено збільшивши статутний капітал, залишити йому пожиттєво 10% із багатократно збільшеною вартістю його долі, залишити його радником директора із зарплатою в еквіваленті 1000 доларів (у випадку прибутковості підприємства) з кабінетом, машиною, водієм, секретаркою, сплативши йому 3000000 грн. компенсації, і суборендуючи в нього 170 га землі, яку він отримав в оренду з держфонду завдяки інвестору.

Прищепа приїжджав, погоджувався, тис руку.  Потім ховався, по телефону щось мурмотів і рекомендував розмовляти з його юристами. В розпал посівної Прищепа написав заяву, що він негайно виходить із товариства і вимагає сплатити йому його долю. Її розмір він не назвав, але в розмовах говорив, що це має бути не менш як 1500000 доларів. На зборах товариства він сидів в оточенні аж трьох адвокатів. Це була його воля, яку заперечити було не можливо. Весна була в розпалі. Господарство лежало глибоко на дні, обкладене фінансовими зобов’язаннями і боргами. Інвестор оцінив цей виклик Прищепи як рейдерство і поскаржився «макошинському генералу», який колись давав генеральські гарантії порядності менського діда. Генерал несподівано зайняв агресивну позицію й заявив, що Прищепа знищить інвестора в судах.

Виглядало все як новий тип рейдерства. Ще раз приїхав один із співвласників агрофірми “Зернятко”, який в доволі жорсткій формі почав вимагати продажу долі Прищепи в господарстві.  Це привело би до його краху.

Як і вимагає закон, збори товариства вчергове змінили директора, погодилися з заявою Прищепи через рік виплатити вартість його долі згідно бухгалтерського балансу на час його виходу.

Але в голові Прищепи щось перемкнуло. Він разом із адвокатами закидали суди нікчемними позовами з  надуманими, часто сфальшованими обставинами і вимогами. В основному пов’язаними із добровільним виходом Прищепи з товариства та бажанням через сумнівні судові рішення керувати товариством, а також дискредитувати інвестора. Попри те, що жодного спору між ним, товариством та інвестором не існує, як і не виконаних будь-яких зобов’язань. Це тупий і примітивній шантаж шляхом зловживання правом на захист своїх інтересів. Як ви бачите, ніяких законних інтересів Прищепи не порушено, а зобов’язання товариства виникають перед ним згідно закону тільки з кінця червня 2018 року. Та Прищепа з адвокатами на цей час подали в суди різних інстанцій біля п’ятнадцяти ідіотських позовів, і вони всі відкинуті судами як нікчемні і незаконні. Крім того, він написав біля десятка заяв з вимогою порушити кримінальні справи проти інвестора починаючи з Менського і Печерського в Києві райвідділів і закінчуючи Генеральним прокурором, міністром внутрішніх справ і навіть Президентом країни, вимагаючи від фіскальних органів перевірки звідки у інвестора гроші, які він вкладає в господарство. А як же! Гучне ім’я інвестора, який ще час від часу з’являється в телевізорі, має стати приводом для цікавості з боку політиків, які й керують всією судовою і правоохоронною системою. Іноді це вдається навіть й зробити.

Так, наприклад, слідча Печерського райвідділу по заяві Прищепи несподівано порушує кримінальну справу проти сім’ї інвестора в зв’язку з тим, що вони начебто підробили боргову розписку на 1,5 мільйона грн. від імені Прищепи з метою заволодіти цими коштами. При чому слідча точно знала, що ця справа розглядається Менським судом за позовом господарства, а почеркознавча експертиза, призначена на вимогу Прищепи, встановила, що саме він вчинював цю розписку. Це одна з багатьох історій, коли Прищепі треба повертати гроші, отримані шахрайським шляхом. А він ніяк цього не хоче. Слідча рішуче вдалася до процесуального тиску на сім’ю інвестора, залякуючи її численними телефонними дзвінками і виясненням невідомо яких обставин, використовуючи традиційні приховані слідчі технології і способи залякування свідків, не дбаючи про їхні права і свободи.

В розмові зі мною інвестор вважає, що він зіткнувся з новою формою рейдерства. Прищепа на судові засідання не ходить і каже, що він вже нічого не вирішує. Виглядає таким же тихим, в очі не дивиться. Єдине: зник рум’янець з пухлих щічок. Хто ж платить трьом адвокатам від 40 до 70 доларів за годину їх роботи? А наскирдували вони за моїми скромними підрахунками їх декілька сотень. Закордонні діти Прищепи? Вони самі живуть за його рахунок, а під таку справу їм ніхто кредити не дасть. «Макошинський генерал?». Він десь там держслужбовець, в якомусь міністерському фонді, хоча й має бізнес на семи гектарах біля самого Чорного моря, який “по-дружньому” віджав у свого колишнього близького приятеля. Інвестор не хотів про це зі мною розмовляти, але не заперечував, що велику анти-репутаційну статтю проти нього в ОРД міг написати особисто і сам «макошинський генерал», бо в ній надто багато дрібних деталей, пов’язаних з його сімейним життям, яке знав тільки він. Агрофірма “Зернятко”? Її власники ведуть себе агресивно, ні в які переговори з інвестором вступати не хочуть, на телефонні дзвінки не відповідають. Хто знає…

Альхена на крадіжках у престарілих бабусь впіймав геніальний Остап Бендер. Правда йому так і не вдалося у притулку для бідних знайти діаманти. Господарство і інвестор  звернулися до менських слідчих з заявами про можливе вчинення корисливих злочинів Прищепою на посаді директора товариства і створення ним і адвокатом Ножовник системи штучних доказів у вчиненні важких правопорушень. Наприклад, вони добилися обманом через суд порушення кримінальної справи щодо підготовки пограбування Прищепи. 150 га кукурудзи, посіяної господарством, так і пропали в полі. Але ці заяви лягли під прокурорсько-поліцейське сукно. Може рука руку миє, оскільки в Мені всі один одному родич або кум. Може мало слідчих або ніхто не хоче приймати участі в цих розбірках.

Я об’їздив господарство, мені сподобалось як діє інвестор, але йому треба допомогти. Він саме тут в Мені, як і багато хто в Україні намагається створити суперсучасне, мультифункціональне, накачане високими технологіями та інноваціями середнє аграрне підприємство. Майбутнє за ними, а не за величезними аграрними холдингами, які знищують село і виганяють звідти людей бомжами в індустріальні міста, де загинається національна промисловість. Інвестор хоче відродити село. Прищепа хоче банально розбагатіти за рахунок колгоспу, який вже давно вмер. Він засвоїв два правила переваг радянського колгоспника: кради і тобі нічого не буде, бо ти береш своє, і пиши всюди куди можеш скарги, приїде комісія, прийде прокурор, або встане високий суд і навіть якщо вони не покарають твого кривдника, то надовго отруять його життя і відіб’ють бажання  щось робити. Ну а нам, колгоспникам, селянам багато і не треба.