Неперевершена жорстокість

За свою 35-річну кар'єру професійного фотожурналіста Єфрем Лукацький побував у багатьох гарячих точках світу, був свідком збройних конфліктів у Придністров'ї, Чечні, Афганістані, Іраку. А з 2014 року такою гарячою точкою стала його батьківщина.

Весь цей час репортерські роботи Лукацького, який очолює представництво Associated Press в Україні, публікують провідні світові видання, серед яких американські Time, Newsweek, The New York Times та британська The Guardian.

З початком повномасштабної російсько-української війни об'єктив знаменитого фоторепортера прикутий до подій в Україні. Про свою роботу він розповів НВ.

— Чим особисто вам запам’яталися п’ять місяців цієї війни?

— Попри те, що я знав, що буде війна і готувався до неї, оскільки довіряю надійним джерелам, якими є, наприклад, ЦРУ та президент США, перші дні вторгнення запам’яталися певною розгубленістю. Бо не всі думали, що буде такий масштаб та швидкість наступу.

У перший день повномасштабної війни я зняв уламки крилатої ракети, збитої в районі метро Голосіївська, а потім вирушив до Гостомелю, знімати збитий російський вертоліт Ка-52. Коли я повертався, у небі пролітали військові літаки РФ, бомбардували, йшла атака на аеропорт Гостомель зі спробою висадити там російський десант.

Жінка тримає свою новонароджену дитину в підвалі пологового будинку, який переобладнали в медичну палату, а також використовують як бомбосховище, під час повітряної тривоги в Києві (2 березня 2022 року) / Фото: надано Єфремом Лукацьким

Тому швидкість наступу в перші дні для мене була дещо зависока. Адже за місяць до початку війни Нацгвардія проводила великі навчання у Чорнобильській зоні, тренувалися розбивати ДРГ, все мало бути злагоджено. А виявилося точнісінько навпаки.

Знову ж таки Кримський напрямок, коли російські війська практично без пострілу взяли Херсон, Мелітополь і за два дні дійшли до Маріуполя.

Загалом, перші сильні враження — це швидкість просування російської армії. Точніше наша непідготовленість до зустрічі ворожих військ.

Ще одним сильним враженням було те, що за два дні по цьому я побачив, як наші солдати окопуються в придорожньому лісі й ховають військову техніку в передмісті столиці. А коли повертався до Києва, то під дорожніми розв’язками побачив солдатів, що ховаються з Джавелінами.

Сапер МНС складає нерозірвані снаряди, гранати та інші боєприпаси, виявлені в Гостомелі після відступу російських військ з півночі Київської області (18 квітня 2022 року) / Фото: надано Єфремом Лукацьким

Друге сильне враження — це брак підготовки й неузгодженість між армією та представниками тероборони. Наприклад, коли з’явилася інформація, що російські ДРГ проникли до Києва, я поїхав на Оболонь і на розі вулиць Полярної та Богатирської став знімати розбиту вантажівку. До мене одразу ж підскочили бійці тероборони зі зброєю. А слід сказати, що все це цивільні люди, які в перші дні вторгнення були в стані шоку, вони кричали, погрожували, що зараз мене вб’ють тощо. Але мені вдалося їх переконати, і мені дали дві хвилини познімати. Я вискочив з автомобіля й побачив мертвого, як стверджували тероборонці, це був диверсант. Але в нього на штанах була українська пряжка. І якось це в голові у мене не вкладалося. Звісно, багато запитань, чи так це було, бо ви ж знаєте, що в перші дні через неузгодженість між теробороною та іншими підрозділами були великі втрати з огляду на так званий «дружній вогонь».

Ще одним сильним враженням була евакуація мешканців Ірпеня через зруйнований міст. І побачені руйнування у самому місті, розбиті російські БТРи, тіла вбитих. А пізніше ексгумація тіл загиблих у Бучі. Це абсолютно страшне враження.

Крім того, мене шокувала робота в Харкові, коли я там був у березні. Тамтешній район північна Салтівка російські війська обстрілюють щодня.

Літня жінка, яка виїхала із зони бойових дій на сході України, очікує відправлення евакуаційного потяга в Покровську Донецької області (20 червня 2022 року) / Фото: надано Єфремом Лукацьким

У мене був випадок, коли я приїхав туди після чергового обстрілу, снаряди влучили у дев’ятий та 11-й поверхи 16-поверхового будинку, дві дірки у стіні. Висотка не горіла, а тліла й диміла. Я постояв біля будинку пару годин, але пожежники так і не приїхали. А зі зворотного боку пошкодженої будівлі біля під'їздів сиділи місцеві жителі й випивали. Їм було навіть нецікаво піти й подивитися, що там сталося, настільки вони звикли до обстрілів.

Наступного дня я знову приїхав до цього будинку, вирішивши піднятися й зробити кадр через отвір у стіні. Але коли піднімався, то побачив, що на десятому поверсі під час обстрілу жили люди — 80-річний старий із сином. Виявилося, у їхній ванні була набрана вода й вони самотужки гасили пожежу, що спалахнула під час обстрілу. При цьому самі вони давно вже сиділи без водопостачання й електроенергії. І цей старий, у минулому радянський військовий, став мене прохати, щоб я дав йому хоча б електроенергію. А все, що я можу, це його сфотографувати. Це дуже важко сприймається.

Жителі деокупованого Тростянця Сумської області проходять повз знищений російський танк на тлі монумента Другої світової війни (28 березня 2022 року) / Фото: надано Єфремом Лукацьким

Після цього я побував у звільненому українськими військовими Тростянці на Сумщині. Я туди примчав по гарячих слідах і побачив величезну центральну площу з монументом Другої світової війни, де на постаменті височів уцілілий радянський танк Т-34, а навколо — розбита й згоріла сучасна техніка: САУ, танки, ящики зі снарядами. Усе ось-ось відбулося, місцеві ще навіть боялися виходити.

Згодом, спілкуючись із жителями Тростянця, один розповів, що коли росіяни приїхали й вдерлися до його будинку, то їхнє перше запитання було: «Де золото, діаманти?»

І в продовження цієї теми, коли знімав у селі Лук’янівка під Києвом, місцева мешканка розповідала, що коли до її будинку увірвалася група російських солдатів, то у всіх на грудях висіли абсолютно однакові «фомки», вкрадені з місцевого будівельного магазину, щоб зламувати ящики й грабувати.

Українські солдати Анастасія та В'ячеслав пригорнулися один до одного перед початком весільної церемонії в одному з київських парків (7 квітня 2022 року) / Фото: надано Єфремом Лукацьким

Звісно, страшно бачити повністю обнулене життя людей. Коли, наприклад, людина все життя будувала будинок чи квартиру, вкладала в неї, і бачиш цей будинок зруйнованим — у людини життя обнулене. Усе, що у неї залишилося, це візок із якимись речами, що змогла зберегти.

У тій же Лук’янівці до мене підходить старенька й каже: «Синку, мою 15-річну онучку вони забрали з собою. Як ви думаєте, вона повернеться?» Ну що я можу їй відповісти? Вони кинули її в машину, і все, доля у неї страшна.

— Ви як фоторепортер були свідком багатьох сучасних збройних конфліктів. У чому відмінність російсько-української війни від того, що ви вже бачили?

— По-перше, це моя війна, війна в мене вдома. Адже коли я їду на чужу війну, то знаю, що вдома у мене мирне життя. Якщо я їду до Афганістану чи до Іраку, так, це важко, але це не моя війна, ці люди говорять іншою мовою. І коли стрес починає зашкалювати, можна повернутися додому та відпочити. А тут усе інакше. Зараз постійно перебуваєш у страшному стані стресу. Навіть якщо із Донецького регіону повертаєшся до Києва, цей стрес не припиняється.

Родичі та друзі прощаються на міському кладовищі з чотирирічною Лізою, яка загинула внаслідок російського ракетного удару по центру Вінниці (17 липня 2022 року) / Фото: надано Єфремом Лукацьким

До того ж бувають такі удари, як похорони солдатів чи колег. Коли 14 липня стався ракетний обстріл Вінниці, я був на похороні загиблої чотирирічної дівчинки Лізи, безневинна дитина. Для мене це було дуже важко, я проплакав весь похорон. Знімав та плакав. Сльози мимохіть текли, починаючи з церкви й закінчуючи кладовищем.

Навіть коли війна закінчиться, ми ще довго переживатимемо цей шок. Тому що стільки невинних людей загинуло, стільки доль зламано, що в нормальну голову не вкладається.

— А в чому схожість?

— Усі війни страшні та жорстокі. Але ця війна відрізняється масштабом. Так, ми знаємо про трагедію в Сребрениці [у якій загинули близько 8.000 боснійських мусульман]. Але за масштабом війна в Україні давно вже затьмарила всі події попередніх воєн у Європі. Тому цю війну не можна порівняти ні з чим. Схожість лише в тому, що страждають та гинуть мирні люди. Насамперед, старі й діти, у дітей гинуть батьки, а у старих не залишається дітей.

— Який слід залишає по собі російська армія? Що з побаченого на деокупованих українських територіях вам запам’яталося найбільше?

— Російська армія просто все нищить. Цілими вагонами й потягами закидає снарядами села та міста. Тупо все знищує, перемелює і тільки тоді просувається.

Звісно, найбільше мені запам’яталася Буча. Я щодня їздив туди на ексгумацію. І насамперед запам’яталося, що у розстріляних людей були зв’язані за спиною руки.

З огляду на це журналісти, які співпрацюють, наприклад, з Russia Today, але приїжджають сюди під виглядом інших іноЗМІ, завжди проштовхували думку, мовляв, українська ж сторона теж стріляла, а росіяни просто збирали на вулиці вбитих і ховали. Проте в мене завжди виникало до них контрзапитання: А навіщо тоді вони мертвим зв’язували руки за спиною? І моїм опонентам не було чим крити.

Українські військовослужбовці намагаються витягнути труп російського солдата з підбитого російського танка в селі Дмитрівка у передмісті Києва (2 квітня 2022 року) / Фото: надано Єфремом Лукацьким

— Яка життєва історія героїв ваших фоторепортажів особливо запам’яталася?

— Я був у захваті від фермерів, поля яких розкинулися менш ніж за 10 км від лінії фронту. Там навколо все горить, на фермерське господарство постійно прилітає, і незважаючи на це, вони збирають урожай.

Я робив історію, як вони працюють, знімав вирви від розривів снарядів та ракет, які прилітають на їхні поля. Фермери збирають залишки ракет і звозять їх до одного місця. Гадаю, жоден музей не має такої кількості уламків російських ракет.

Самим фермерам по 30−40 років вони створили потужне, багате господарство, у них величезні поля, власні комбайни, автомобілі тощо. Більше того, мене вразило, що у місцевих мешканців у дворах бігають кури, а у цих хлопців на обгородженій частині господарства бігають страуси й живуть коні.

Але ферму обстріляли, техніка згоріла, коні були поранені і їх довелося евакуювати. Але навіть за цих умов хлопці продовжують працювати.

Вид з висоти пташиного польоту на вирву, залишену російською ракетою, яка влучила в поле фермерського господарства за 10 км від лінії фронту. Незважаючи на обстріл, місцеві фермери продовжують збирання врожаю (4 липня 2022 року) / Фото: надано Єфремом Лукацьким

Ось такі люди мене справді захоплюють і вселяють впевненість у майбутньому країни. Бо такі, як вони, тримають країну. Ось такі орачі, які мовчки, без запитань працюють. Хоча поряд іде обстріл, вони на комбайнах збирають урожай. Це просто неймовірно. Більше того, вони ще й армії допомагають, купують щось для захисників.

— Наскільки важко фізично й психологічно працювати фоторепортерові на цій війні?

— Я вже казав, що це наша війна, тому нервова енергія згорає дуже швидко, це психологічно важко. А фізично все пізнається у порівнянні. Порівняно з тими хлопцями, які живуть в окопах та захищають батьківщину, я перебуваю в елітних умовах: я приїхав, познімав і поїхав, а до них там прилітає регулярно.

Собака бродить безлюдними вулицями Бучі біля зруйнованих будинків та розбитої російської військової техніки (4 квітня 2022 року) / Фото: надано Єфремом Лукацьким

Також важко працювати, коли знімаєш, як дістають убитих чи тяжко поранених, вони кінчаються, а ти зі своєю камерою, як набридлива муха, намагаєшся туди влізти. Місцеві жителі нерідко сприймають це агресивно, хтось кидається зі словами: «Що ти тут знімаєш?» Хоча я розумію, що маю про це розповісти всьому світу. Інакше означає — забути, інакше здаватиметься, що ніхто не стріляв.

— Про який кадр мрієте під час цієї війни?

— Щойно розпочалася війна, моя компанія рекомендувала мені виїхати з Києва, бо залишатися у столиці було небезпечно. Я відмовився і сказав, що хочу зробити фотографію охопленого вогнем російського танка на Хрещатику. Але, дякувати Богу, цього не сталося.

Згорілі уламки російського військового гелікоптера й останки загиблих пілотів, виявлені біля селища міського типу Макарів Київської області (9 квітня 2022 року) / Фото: надано Єфремом Лукацьким

За моїми відчуттями все те, що ми бачили тут, у майбутньому перекинеться на тих, хто на нас напав. Ті люди, які ґвалтували і вбивали тут, робитимуть це з такою ж люттю, а, можливо, навіть із більшою жорстокістю у великих містах Росії. Як тільки там зазнає краху центральна влада, вони вискочать на вулицю й кинуться знищувати абсолютно все. Тому небезпечно, що випустили цього страшного монстра. Це дасться взнаки. Так ось, я мрію попрацювати там і зняти, як відбуваються зміни й розвалюється цей монстр.

"Новое время"