Армія, мова, віра…

Пам'ятаю, брав участь у якомусь політшоу кілька років тому. На сцені - досхочу політиків, обговорювали проект річного бюджету. Ледь не всі жалілися: який антисоціальний бюджет, як мало дають медицині, соціалці, культурі, військо – в приоритеті. Найбільше скаржилися всілякі «ОПЗЖісти» й «риги»: «Досить війни, даєш бюджет миру й розвитку!» Я їх гаряче підтримав: так, нам потрібний мир, отже – даєш бюджет миру, тоб-то – кожну вільну копійчину маємо вкладати в армію, в обороноздатність. Бо хто не годує власну армію – годуватиме чужу. Здається, всім цим «оппо» в студії цей древній аргумент не сподобався…

Щодо мови, здається, в нас нарешті з'явився консенсус: державну мову вчать навіть ті, кому за сорок й хто ніколи нею не користувався. Зносять бюсти московитських літераторів, закривають їхні музеї – у відповідь млява реакція суспільства: з'явилося розуміння, що мова й культура імперців за наши умов – то зброя.

Щодо віри, фронтовики стверджують, що під обстрілами найзатятіший войовничий атеїст читає молитви. Я на фронті не був й поки своїх антирелігійних переконань не змінив. Втім, необхідність віри не заперечую. Але трактую це поняття дещо ширше. У громадянина, якому не подобається роль шлунку на ніжках, має бути віра – у свої переконання, у батьківщину, у ЗСУ врешті-решт.

То що ж не так було з Порошенком та його командою? Авжеж, пригадую: Мальдіви, «сліпий траст», Свінарчуки… Свого часу я витратив трохи часу аби перевірити оці три історії звинувачень й не знайшов жодного компромату. А коли «Українська правда», виділивши «болдом», надрукувала жахливу новину про те, що Петро Порошенко переписав на сина половину свого чималенького будинку, я вже перестав звертати увагу на оці всі «викриття». Зізнаюся відверто: для мене досі залишається великою загадкою оті 25% Порошенка на виборах.