ТЕМА

Садиби і парки півдня Чернігівщини: Сокиринці, Тростянець, Качанівка. Частина 1

21 июля 2021 | 08:35 , Віктор Міняйло для “Теми”

распечатать        комментарии [0]       добавить в

Коли мова заходить про садибно-паркові комплекси, насамперед згадують уманьську “Софіївку” і “Олександрію” в Білій Церкві. Але не менш красиві парки і палаци знаходяться в Чернігівській області, куди ми завітали на пару днів.


         Як часто буває, в коротку мандрівку збиралися дуже довго.   Виїхали після обіду, а потім пару годин стояли в корку на окружній Броварів. Далі виїхали на трасу Київ-Прилуки, де відбувається перманентний ремонт в рамках президентського проекту “Велике будівництво”, про що не забували нагадувати численні бігборди.

         Першою садибою на нашому шляху став маєток Андрія Раковича в селі Соколівка. Палац перебуває в жалюгідному стані, але навіть без даху і дверей виглядає красиво й навіть романтично.

         Рід Раковичів походить від прилуцького полкового писаря Семена Раковича. Власник маєтку Андрій був, як і більшість чернігівськіх поміщиків, цукрозаводчиком, предводителем Козелецького дворянства та навіть членом Державної думи Росії. До цієї родини ми ще повернемося в кінці подорожі.

         А оскільки вже з’їхали з основної траси, то вирішили відвідати  музей-хату Павла Тичини в селі Піски, де він народився.

         Дорогою чомусь згадався шкільний жарт: “Краще з'їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину”.  Але крім віршів типу “Трактор в полі дир, дир, дир. Хто за що? А ми за мир!”, поету належать і рядки: “А червону гидь, будем, будем бить!” Тичина пройшов шлях від барда УНР до голови Верховної Ради УРСР. В молодості писав про студентів, які загинули під Крутами:

“На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих...”

 

А в зрілому віці славив тих, хто їх вбивав:

“Ой Сталіне рідний,

Тобою лелієм

Візьми ж моє серце

У серце своє”.

         Іншою цікавинкою Пісків є те, що тут останні 10 років мешкав брат письменника Миколи Лєскова лікар Олексій Лєсков з дружиною, які тут і поховані.

         А ми поїхали в Новий Биков оглядати маєток барона Меєндорфа і церкву Успіння Богородиці.

         Церква побудована на початку 19 століття на замовлення гетьмана України Кирила Розумовського. Вона абсолютно ідентична  Воскресенській церкві в Батурині, де й похований Розумовський. Доречи, надгробок проектував Іван Мартос, про якого ще згадаємо в нашій розповіді.

         Маєток барона знаходиться за церквою біля річки, тож знайти його не важко. А от зробити красивий кадр не просто - будинок з усіх боків оточений приватними ділянками.

         Микола Єгорович Мейендроф належав до старовинного прибалтійського дворянського роду, учасник Кримської та Турецької воєн, генерал від кавалерії. Тут була літня резиденція барона, де він мешкав з родиною.

         Біля маєтку почало сутеніти, і ми зрозуміли, що настав час шукати місце для ночівлі. Вирішили їхати далі в бік Прилук і зупинитись на красивому місці, де можна розбити намет.

         Коли об’їжджали черговий ремонт дороги, в селі Лісові Сорочинці побачили казковий замок біля озера. Як розповіли місцеві  - це приватне помешкання директора Прилуцького хлібокомбінату. Скрізь красиво, чистенько, але все огороджено й на машині до озера під'їзду немає.

         Тим часом небо почало захмароюватися, все вказувало на те, що збирається великий дощ. Швиденько забили в новігатор кілька найближчих готелів і поїхали їх шукати. Але щось пішло не так! Один готель кілька років не працює, в іншому не було вільних місць. Відтак повернули назад в Прилуки і зупинилися в готелі “Самовар” на в'їзді в місто. Ціна однокімнатного номеру на першому поверсі - 600 грн. Машину з Пухнастиком поставили під вікнами, випили пива і пішли спати. Як виявилося, в готелі ми були самотні.

         Прилуки — красиве містечко на огляд якого варто виділити, щонайменше, день. Тут кілька церков, дві синагоги, багато пам'ятників. Оскільки ми проїздили через місто, то в центрі оглянули місцевий ринок, аби прикупити Пухнастику яловичини на вечерю. М'яса, на жаль, не виявили, тож пес вечеряв бичками в томаті. А ми в якості компенсації за витрачений час придбали кілька футболок і сфотографувалися біля памятників Тарасу Шевченку і дружині Андрія Малишка - поетесі Любові Забашті.

         Далі на нас чекав Густинський жіночий монастир. З надією зробити красиві фото на тлі монастирських храмів, Оля нафарбувала губи, але на вході вичитали, що з нафарбованими губами вхід заборонено. Довелося змити помаду, тому зробили лише одну фотографію.

         Купили монастирського квасу за спекулятивними цінами і поїхали в бік Сокиринців.

         Ще під час планування маршруту гадали заїхати в

сусіднє село Переволочна оглянути маєток бабусі Лєрмонтова. Путівники пишуть, що Михайло Юрійович приїздив сюди двічі.

         Як справжні шанувальники творчості великого російського поета,  детально однайомилися з біографіями Єлизавети Олексіївни Арсеньтєвої та її онука. Жодних згадок про Переволочну вони не містять, отож від цієї ідеї довелося відмовитися. Схоже, що Лєрмонтов взагалі ніколи не був в Україні, хоча деякі історики стверджують, що поет «добре розмовляв по-малоросійськи». Вони пояснюють це тим, що крім української рідні, українкою була кохана Лермонтова — молода вдова Марія Штерич (у заміжжі княгиня Щербатова). Поет двічі згадує Україну в вірші: “К.А.Щербатовой”

“На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла,
Но юга родного
На ней сохранилась примета
Среди ледяного,
Среди беспощадного света.
Как ночи Украйны,
В мерцании звезд незакатных,
Исполнены тайны
Слова ее уст ароматных,
Прозрачны и сини,
Как небо тех стран, ее глазки;
Как ветер пустыни,
И нежат и жгут ее ласки”.

         Отже, залишили Переволочну праворуч і звернули ліворуч на Сокиринці. Дорогою в селі Калюжинці побачили красиве озеро на березі якого стояли кілька машин. Вирішили, якщо в Сокиринцях не знайдемо нічого пристойного для ночівлі, то повернемо назад.

         “Не втікали б із Хортиці

    Славні небожата,

    Не спиняв би їх прилуцький

    Полковник поганий...”

Писав Тарас Шевченко в поемі “Іржавець”. Поганим полковником він називає Гната Галагана, який під Полтавою зрадив Мазепу, перекинувся до Петра і за це отримав різні привілеї, в тому числі багато земельних ділянок в приватну власність. Для своєї резиденції він обрав Сокиринці.

Зараз в палаці аграрний ліцей і нічого не нагадує, що півтора століття тому тут вирувало активне культурне життя. Зокрема, була картинна галерея, велика колекція зброї, посуду та меблів. Діяв кріпацький театр і хор. Зберігся лише явір, під яким відпочивав Тарас Шевченко. Він згадує маєток і його власника в повісті “Музикант”: «первый отложился от Мазепы и передался царю Петру, за что и был, по смерти полковника Носа, возведен в звание прилуцкого полковника и одарен великими маетностями в том же полку».

Явір, під яким Шевченко писав, ми так і не знайшли. Єдине дерево, яке більш менш відрізнялося від інших, виглядає так:         Садово-парковий комплекс “славних прадідів великих правнуки погані” перетворили в звичайний чагарник, по якому ми довго не гуляли, оскільки загризли комарі. В Сокиринцях не знайшли нічого пристойного для ночівлі, тож повернулися в Калюжинці, поставили намет на березі озера і цілий вечір купалися, загоряли, читали і ловили рибу.


         Наступного дня оглядали садибно-парковий комплекс в сусідньому Тростянці.

Закінчення буде



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

17 сентября 2021
16 сентября 2021

фототема (архивное фото)

© фото: .

Юлия Комиссарова

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки:

  Rambler's Top100