ТЕМА

На південь Київщини і північ Черкащини. Частина 1

10 января 2023 | 10:49 , Віктор МІНЯЙЛО для «ТЕМИ»

фото автора

Плануючи подорож вихідного дня, вирішили направити колеса свого “Т-6” подалі від кордонів Білорусі і Російської Федерації, де зберігається загроза наступу. Ретельно вивчили карту, опанували компас, і виявили, що найбезпечнішим напрямком буде південь. Розробили маршрут і поїхали.


Їхали новою Обухівською трасою, за відсутності знаків з назвами населених пунктів орієнтувалися виключно по навігатору. В Обухові пообідали в піццерії “Казка”. Хоча велика піцца там коштує 300 гривень, але є за що: вона дуже смачна і дійсно велика, тому третину забрали з собою на вечерю. Однозначно рекомендуємо, але у вихідні там багато народу.

         Одразу за Миронівкою біля траси у Владиславці милуємося цервою Різдва Богородиці 1910 року.


         Це фото зроблене 10 років тому, а зараз куполи позолотили і храм має абсолютно жлобський вигляд. Село назване на честь його власника Владислва Браницького, сина Франтішека Ксаверія і Олександри Василівни, в дівоцтві Енгельгардт.

         На в'їзді в Богуслав при дорозі стоїть спотворений перебудовами костел святого Владислава.


         Не важко здогадатися, що гроші на храм дали вже згадані Олександра Браницька і її син Владислав. Освятили костел на честь угорського короля Владислава (або Ласла) Святого, патрона Владислава Гжегожа Браницького. Після революції головний купол храму зруйнували, до війни тут була школа медсестер, а після — цех з виробництва килимів. В 2004 році приміщення перейшло в приватну власність, а за 10 років його нарешті передали римо-католикам.

            Традиційно огляд міста почали з пам'ятнику Тарасу Шевченку.


         Вперше восьмирічний поет побував у Богуславі, коли з батьком їздив на базар продавати сливи. “То була перша моя зустріч з великим містом з церквами і різним-різним людом, що зібрався на величезну торговицю. А ще дивувався я баржі, на якій ми, сидячи з батьком на возі, переправлялись на другу сторону Росі”, - писав вже дорослий Шевченко. Згадується місто і в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «На другой день рано утром, напившись вместе чаю, я окончательно простился с моим доблестным героем и с моим бывшим сподвижником и верным слугою. Из Богуслава через Росаву и Поток мы на другой день благополучно приехали в Триполье».

         Цікво, що проїздом у Богуславі був і Олександр Пушкін. Він ночував у місцевій бурсі, про що писав в одному з листів:  Богуславская бурса невелика, всего 29 учеников. Но все сплошь высокие малые, да румяные, да косая сажень у каждого. А в доме инспектора, где мы ели и почивали, светло, уютно и радостно от звонкого льда на лежащей рядом реке с символическим именем Рось”.

        Щоб не загубити машину залишили її біля погруддя Шевченка і через дорогу оглянули нещодавно відреставровану садибу Юзефа Покраса, тепер міськрада.


         Покрас володів місцевою суконною фабрикою і був одним з найбагатших людей Богуслава. В одній з кімнат навіть зберігся його портрет, але щоб його побачити потрібен дозвал міського голови, якого ми не мали.

         Праворуч будинку стоїть пам'ятник засновнику міста Ярославу Мудрому. На нашу скромну думку, пам'ятник абсолютно ніякий. Мабуть міськрада значно заощадила на скульпторі, проектуванні і встановленні цього монумента.


         Від Ярослава перейшли до найстарішого будинку міста - єврейської школи-хедер, побудованої в 1726 році. Після революції тут був клуб глухонімих, під час війни гестапо, потім музей комсомольської слави, зараз музей народних промислів.


         На початку минулого століття євреї становили більше половини населення Богуслава (65%). Тут знаходиться найбільше в Україні єврейське кладовище. У інформаційній довідці для Києва пристав Степан Дюндя підрахував: «У Богуславі живе православного люду 13 тисяч 362 душі, іудеїв 15 тисяч 268 душ, штундистів 126 душ, католиків 18 душ та 1 лютеранин жіночої статі». Про одного найвідомішого єврея ще розкажемо, а ми знову сіли в машину і поїхали до церкви Святої Трійці.


         Храм почала будувати в 1833 році вже неодноразово згадувана Олександра Браницька. Ми вже знаємо, що її син Владислав, який отримав Богуслав у спадок, був ревностним католиком, і тому  відмовився фінансувати будівництво. Освятили церкву лише в 1862 році. Існує інформація, що подібні круглі церкви з колонами будували масони. В Київській області таких споруд, щонайменше, три. Біля Переяслава в селі Воскресенське, про шо ми писали тут,  в Яготині, про що ми незабаром напишемо, і в Києві на Аскольдовій могилі.

         Неподалік церкви знаходиться садиба-музей художника Івана Сошенка, який прославився тим, що сприяв викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.


         Цікаво, що у батьків Сошенка було прізвище Соха. Можливо, Іван Максимович вдосконалив його в Петербурзі, щоб солідніше виглядати перед богемою столиці. І познайомився він з Шевченком не зовсім, так, як ми вчили в школі. За спогадами товаришів художника, Сошенку про Шевченка розповів шваґер маляра Ширяєва, до якого на навчання віддав майбутнього поета його власник, “генерал від інфантерії Римського-Корсакова (не плутати з композитором) ад'ютант гвардії Уланського полку ротмістр Енгельгардт”.

         І геть вже незрозумілою виглядає історія з викупом Кобзаря.  Нас в школі вчили, що Карл Брюлов намалював портрет вихователя спадкоємця престолу, поета Василя Жуковського і картину розіграли в лотерею, в якій взяла участь царська родина. Але хто саме придбав цей портрет, нас не вчили. Найбільш ймовірною виглядає версія, що свободу Шевченку купили імператор Микола 1 та його дружина Олександра Федорівна, яку в поемі “Сон” Кобзар назвав “опеньком засушеним”.

         Не склалися дружні стосунки у Шевченка і з іншим своїм благодійником. Спочатку вони з Сошенком жили разом в його помешканні. Іван Максимович кохав племінницю господарки квартири Амалію Клопер і навіть пропонував їй руку і серце. Але дівчина надала перевагу Тарасу Григоровичу. Коли Іван про це довідався, він вигнав Тараса. Ми не втручаємося в особисте життя геніального поета, але стосунки з Амалією були найтривалішими з усіх його захоплень. До речі, подібна історія трапилася і з приятелем Максима Рильського, який довзолив поету деякий час пожити в своїй київській квартирі. Про це ми писали тут.

         Від садиби-музею Сошенка, їдемо до автовокзалу, де знаходиться будинок, в якому жила Марко Вовчок (Марія Вілінська). Зараз тут в п'яти кімнатах влаштували музей, де з  особистих речей письменниці представлені лише листівка і вишивка. Решту предметів того часу передали мешканці міста.


         Марія приїхала сюди в 1885 році, коли  її другого законного чоловіка, дрібного чиновника Михайла Лобача-Жученка призначили на роботу в Богуслав. Михайло був другом її сина і молодший за письменницю на 17 років. В музеї розкажуть, що в Марко Вовочок були закохані Тарас Шевченко, Іван Тургенєв і  Дмитро Мендєлєєв. Не знаємо, як там Тургенєв з Мендєлєєвим, але Шевченко був старший за письменницю майже на 20  років і навряд чи мав якісь шанси. Він це розумів і називав Марію просто  - “доня”:

     “Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную... О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову”.

    В музеї не розкажуть інші подробиці бурхливого особистого життя письменниці. Біографи Марка Вовчка стверджують, що в неї закохувалися Боткін, Костомаров, Некрасов, Лев Толстой і навіть сам Жюль Верн. Ось що писала про Вілінську в своєму щоденнику донька графа Федора Толстого, дружина засновника Коктебелю, офтальмолога Едуарда Юнге - Катерина: "Внешне – простая баба, отпечаток чего-то; противные белые глаза с белыми бровями и ресницами, плоское лицо; в обществе молчит, никак ее не расшевелишь, отвечает только "да" и "нет". А все мужчины сходят от нее с ума: Тургенев лежит у ее ног, Герцен приехал к ней в Бельгию, где его чуть не схватили, Кулиш из-за нее развелся с женой. Как меня возмущает эта женщина!"

         А Олена Пчілка називала Марка Вовчка "проклятою кацапкою, яка вкрала українську личину…"

         Родина прожила в Богуславі рік, а потім перебралася на околицю сусіднього села Хохітва в колишній будинок Браницьких. 10 років тому, коли ще не було електронних навігаторів, ми цей будинок так і не знайшли. Тоді в селі про Марко Вовчок ніхто нічого не чув.

         Настав час розповісти і про найвідомішого єврея Богуслава - Шолом-Алейхема, пам'ятник якому встановили в 1997 році.


         Вісімнадцятирічний Соломон Рабінович три роки працював секретарем підприємця Елімелеха Лоєва і був вчителем його доньки Ольги (Голди). Щоб ви і не сумнівалися, вчитель і учениця закохалися, злий батько був проти, і звільнив “любвіобільного” Рабіновича. Три роки закохані таємно листувалися, потім Соломон викрав Ольгу, вони одружилися, оселилися в Білій Церкві і було в них шість дітей. Щось подібне письменник описує в романі “Блукаючі зірки”. «Не знаю, сделал ли Богуслав из меня писателя, но то, что в Богуславе я впервые почувствовал, как за спиной у меня прорезываются крылья и упрямо разрывают мой пиджак — это очевидно», - згадував Рабінович в одному з листів.

         В місцевому духовному училищі спочатку навчався, а потім викладав письменник Іван Нечуй-Левицький. Про нього ми згадаємо, коли розповідатимемо про містечко Стеблів, вже Черкаської області.

         Найвідомішою жінкою Богуслава, звичайно, є Маруся Богуславка. Як і Роксолана, вона потрапила в полон, її купив турецький паша (за сучасною термінологією - голова облдержадміністрації або губернатор), закохався і навіть довірив ключі від в'язниці. Під час Рамодану, коли чоловік 3 дні молився, Маруся випустила з неволі близько 700 полонених козаків, але сама з ними не втекла, бо в Туреччині залишалися її діти і коханий чоловік. В “Думі про Богуславку” співають :

“Хай мій батько про здоров’я дбає,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки

Марусі, попівни богуславки,

З неволі не викупає”.

         Щоправда, пісня замовчує, як поставився коханий чоловік до такого вчинку своєї дружини. На нашу скромну думку, для того, аби 700 осіб залишили в’язницю, потрібний тривалий час, і провести непоміченими таку кількість людей вулицями Стамбула в порт до галер геть неможливо. Тим більше, за цей вчинок мала бути покарана не лише Маруся, а й сам паша.

         Як би воно не було, в 1982 році на місці, де стояла церква і будинок, де за переказами народилася Маруся, встановили пам'ятник.         Одразу за Марусею Богуславкою в долині Росі знаходиться так зване “гранітне оголення”, яке місцеві називають просто “яма”. Скелі з червоного і сірого граніту виростають з води на 12 метрів, посеред річки вирують численні кам'яні пороги і мініводоспади. Влітку тут купаються і ловлять рибу, восени просто милуються краєвидами і роблять селфі.
        

         Почало сутеніти і ми поїхали за 25 кілометрів в Стеблів де запланували ночівлю біля ГЕС на березі Росі. А хто залишається в Богуславі може оглянути Миколаївський монастир, заснований на початку 18 століття.


         У позаминулому столітті тут діяло повітове училище, після революції - дитячий будинок і гуртожиток, зараз знову монастир. Щоправда, архітектура храмів не дуже вражає, але цей недолік сповна компенсують навколишні краєвиди.

         На околицях Богуслава також знаходиться кілька цікавих церков. Красивими гірськими дорогами, які дуже нагадують Карпати, їдемо в бік Миронівки. В селі Вільховець на високому пагорбі оглядаємо Успенську церква, побудовану в середині минулого століття.  Храм має 40 вікон, але як через них освітлюється приміщення пересвідчитися не вдалося: на дверях висів величезний замок. А ще з пагорба відкривається казковий пейзаж зі ставками, лісами, садами і хатинками під стріхою.

         Повертаємося в бік Богуслава і на околиці селі Розкопанці знаходимо церкву Івана Богослова. На думку краєзнавців — це найкрасивіший храм регіону.  За даними архітектора Івана Бикова, його побудували в 1726 році в Богуславі, а через 158 років  перенесли до Розкопанців, оскільки церква під час весінніх повеней часто підтоплювалася водами Росі. У 1807 році в ній хрестили вже згадуваного нами художника Івана Сошенка.

      

 

   Їдемо далі ще 8 кілометрів і в заплаві села Бородані милуємося дерев'яною Воскресенською церквою. Храм виглядає дуже старовинним, але побудуваний лише 1800 року.

         Ми ці церкви бачили раніше, тому з Богуслава поїхали за 25 кілометрів в Стеблів, де заночували на березі Росі неподалік греблі.

         Наступного дня оглянули музей Нечуя-Левицького, садибу Енгельгардта, дуби Шевченка і поїхали в Лисянку, де прикупили рідкісних рослин в Розсаднику Валерія Науменка.

Далі буде



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

фототема (архивное фото)

© фото: Noname

индийский садху в храме Пашупати. Катманду

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки:

  Rambler's Top100