Війна із калькулятором в руках

Зрада чи перемога? Ясна річ, посполитих не інформують про стан справ. Аналізуємо з опосередкованих джерел. Фронтовики констатують, що обидві сторони виснажені. В нас не було й немає сил іти до Курську, що однозначно гарантувало б обмін Запорізська АЕС-Курська АЕС. Навіть до Льгова не ризикнули іти, аби перекрити важливу федеральну трасу регіону. Але маємо український чобіт на російській землі, це тішить. Путіноїди вочевидь планують захопити все що можна на Сході України й потім накинутися на українські сили на Курщині. Хто швидше накопичить сили аби завдати чергового удару ворогові – знають лише у генштабах.

Зараз у нас непогана позиція для перемовин. Але де гарантії, що росіяни у такій ситуації підуть на перемовини й припинення бойових дій? Мрії Зеленського на ефемерний тиск Заходу, який примусить путіна відмовитися від війни, не мають підґрунтя. Хто раніше заважав партнерам вчинити цей тиск? Очевидно, що головний гравець - США не зацікавлений у розгромі РФ. Їхня політика зрозуміла: підтримувати нас на стільки, аби обидва супротивники потрохи виснажувалися і канали. На жаль, вигоди для України у цій схемі не видно. Так, ми тицнули путіна мордою в багнюку, окупувавши 1300 кв.км Курщини, що становить 6% території області. Але ворог окупував чверть нашої території й просувається далі.

Приємно бачити, як наші війська зруйнували три мости на Курщині. Але в нас зруйновані десятки, якщо не сотні мостів.

Тож, чи варто іти на перемовини? Звісно, мир – то добре. Але головне  – це умови миру. Поки що обидві сторони стверджують, що мир можливий лише на їхніх умовах. Якщо перемовини все ж почнуться – значить попередні заяви були лише прелюдією до торгів. Не вірю, що хтось зможе домогтися повного виконання власних вимог. Обидві сторони мають чимось поступитися, тобто ми – власними територіями, ворог – частиною захоплених. Обміняти 1300 кв.км Курщини на всю окуповану територію України – нереально. Це для путіна – кінець.

Тож, йдемо на перемовини чи б’ємося до остаточного повернення до кордонів 1991 року? Хто гарантує, що навіть якщо це станеться, війна закінчиться? Навіть якщо ми вичавимо ворога з усіх своїх територій, провокації на кордонах й ракетні обстріли не закінчаться, авіасполучення не відновиться, мільйони біженців не повернуться… Війна, особлива та, що маємо – на виснаження – це війна економік. Жоден притомний економіст вже не прогнозує колапсу російської економіки. Наша повноцінно залежить від західної підтримки. Мріяти про спалення Кремля безсенсово. Отже, якщо вирішуємо воювати далі – бої вестимемо на своїй території (6% Курщини, яка становить соту долю проценту території РФ не варто брати до уваги). Це означає, що й надалі руйнуватимуться українські міста, поля засіватимуться мінами й снарядами, ракети руйнуватимуть енергетику, промоб’єкти, вбиватимуть містян по всій Україні, матимемо нові сотні тисяч й мільйони біженців… Війну слід завершувати, виторгувавши прийнятні умови. Скажімо, обмінявши частину «нашої Курщини» на Запорізьку АЕС.

Але ж росіяни – брехуни: вони оклигаються, залижуть рани, наклепають нових ракет і танків й знов попруть на нас. Можуть. Але за певних обставин: коли знатимуть, що в них є шанс перемогти, а не зганьбитися, як цього разу.

Ми не завдали серйозної шкоди вчорашнім обстрілом московщини, але продемонстрували, що можемо здійснювати масові обстріли й це тільки початок. А якщо матимемо ракети з радіусом принаймні 800 км? А якщо більше? Напевно, якби вони були в нас на лютий 2022-го, росяне не наважалися б напасти. Отже, все що нам треба аби виключити російський військовий рецидив – мати потужну зброю. Чи можна бути впевненими у підтримці партнерів? Звісно – ні. Вони переслідують власні інтереси. Й їхній головний інтерес, схоже – якнайшвидше завершити цю війну й далі купувати дешеві російські енергоносії. Нам потрібне власне потужне виробництво зброї.

Але звідки брати гроші? Після війни ми муситимемо вкладати грандіозні кошти у відновлення зруйнованої інфраструктури, житлового фонду, енергетику, оплачувати пільги й лікування ветеранів. Звідки взяти гроші ще й на дуже дорогі ракетні програми й розвиток ВПК?.. Чим довше триватиме війна, чим більше руйнуватиметься економіка України – тим менше шансів після її завершення оперативно наростити виробництво зброї.

Нам просто слід сприйняти сумний факт: росіяни – наші сусіди, вони не улетять всі разом в космос слідом за Гагаріним, Бєлкой і Стрєлкой. Вони зажди будуть агресивними й завжди ненавидитимуть українців, відчуваючи, що наша успішність – то величезна загроза для них. Й ми не зможемо у воєнному сенсі їх перемогти. Ми маємо озброїтися до зубів й чекати смерті путіна чи падіння цін на енергоносії. Нині ж затягування військових дій грає проти наших інтересів й проти повоєнного відновлення й нарощування військового виробництва.