ТЕМА

Міфи інформаційної небезпеки: план Капранових

12 июня 2008 | 09:00 , Олег Ельцов, для"Украинской правды"

Назустріч проекту Доктрини інформаційної безпеки України та пропозиціям братів Капранових. Повна версія статті для «Української правди»


Обов‘зково слід прочитати книжку братів Капранових. Давно збирався. Тепер прочитаю точно – після того, як вивчив їх програмну статтю про те, як нам організувати захист інформаційного простору України. Мені кортить дізнатися: які думки можуть нести читачеві (здебільшого, як я розумію, молодого покоління) люди, у чиїй уяві інформаційні вороги українського народу набули вигляду таких жахливих потвор.

Пам‘ятаю враження від замітки братів на «УП», де вони ділилися спостереженнями від участі в Форумі української інтелігенції.  Нормальні такі враження, адекватні. Власне, передбачувані для будь-якої інтелігентної людини, яка б потрапила на подібне збіговисько функціонерів від культури. Здавалося б: Капранови - наші люди, так би мовити – стоїмо на одній нежлобській платформі. Тому й взявся знайомитися із їхніми ідеями щодо інформаційної безпеки країни. Адже, схоже РНБО вирішило дійсно неформально поставитися до справи, запропонувало так би мовити інтелігенції (щоправда, посвідчень інтелігента в нас не видають) надавати власні пропозиції щодо формування тієї безпеки.

Прочитав замітку Капранових, потім прочитав вдруге... й отетерілий вирішив чи-то заперечити, чи-то надати щось і собі запропонувати.

Щодо ідей Капранових: як за Булгаковим, я не згодем – з обома. Детальніше: я морально і культурно пригнічений від тих ідей й плекаю надію, що в РНБО пропозиції Капранових загублять під аркушем з роздруківкою моєї замітки. Бо відчуваю страшенну особисту небезпеку від найменшої вірогідності, що пропозиції письменних братів будуть сприйняті як керівництво до дії. Якщо за часів антинародного режиму Кучми я емігрував в інтернет, й за часів народно-демократичного режиму Ющенка не виникло бажання звідти повертатися, то за умов реалізації Плану Капранових мені доведеться занурюватися далі. Наприклад, перекваліфікуватися на вирощування кіз на присадибній ділянці. Але я не хочу ставати козоводом. Я хочу за звичкою висловлювати й розповсюджувати оціночні судження й інформацію. Капранови мріють не дозволити мені цього робити. Дійсно, а раптом ця замітка – одна зі складових тієї інформаційної війни, про яку попереджають брати.

Продовжую лякати й переходжу до конкретики, намагаючись проаналізувати пропозиції братів.

Свою інформагітацію вони починають з ретроспекції у недалекі часи «коли у нас вільно передплачувалися та продавалися російські газети». Далі – сталося державницьке щастя: «...держава втрутилася і припинила неконтрольований обіг іноземної преси. Покричали, поплакали, але одразу, неначе за помахом чарівної палички, з'явилися українські ЗМІ, а журналісти в один день перетворилися раптом на хороших і професійних – наклади провідних газет вперто полізли до цифр з п'ятьма-шістьма нулями.

Однак на цьому державне регулювання скінчилося, і іноземний виробник швидко отямився – він почав утворювати клони з чудернацькими назвами на кшталт "Московский (!) комсомолец (!!) в Украине (!!!)" – що слово, то смішніше, це вже нагадує не клона, а клоуна.

Проте подібні "клоуни" мають вагому перевагу – їм не треба починати "з нуля", номер майже повністю приходить з Москви і тут тільки друкується. Згодом їх стали злегка розцяцьковувати місцевими матеріалами, але це, погодьтеся, значно дешевше, ніж організовувати редакцію в Україні, наймати журналістів, створювати мережу корпунктів за кордоном…»

 

Згоден, в часи проголеншення незалежності дійсно відбувався сплеск розвитку вільної преси. І я його чудово пам‘ятаю. Але ж цей сплекс відбувався не лише в Україні, а на всьому пост-радянському просторі (згадайте легендарний ТВ-«Взгляд», «Коммерсанта», «Комсомолку», «Литературную газету» того часу). А причина була одна: державні мужі – й в Москві, й в Києві, й в Ашгабаді просто перелякалися, короткостроково відпустили важелі управління зі своїх пазурів. А потім оговталися й ми отримали те, що маємо нині: пресу підконтрольну, пригнічену владою й комерсантами-власниками ЗМІ - невід‘ємної складової влади. До чого тут експансія російських ЗМІ? Так, національні медіа-клони вигідніше продукувати. Це Капрановим розповість будь-який власник ЗМІ та книговидавець. Це бізнес, панове письменники. Тому росіяне копіюють західні зразки, а ми покищо – російські.    Ви хочете, щоб ми створювали оригінальний національний продукт? То підтримуйте власні ЗМІ, журналістів, видавців, але не притискайте іноземних – свої від того кращими не стануть, можливо стануть трохи огряднішими.

Гадаю, пани Капранови мають нагоду, як і автор цих рядків, спілкуватися із видавцями. І я переконаний, що їхні видавці кажуть те саме, що й мої: російську книжку продавати й видавати вигідніше. Навіть українські книжки часто вигідніше друкувати в Росії. Бо там інші податки, дешевша сировина. Хіба комусь не зрозуміло, що слід робити, як зробити українське книговидання вигіднішим, як наповнити ринок україномовною книжкою? Правильно – слід конкурувати: із російськими поліграфістами, російськими письменниками, російськими податківцями. І тоді в нас будуть зростати тиражі книжок й газет, будуть з‘являтися нові імена в літературному світі й світі журналістики. Й дехто з них, а не лише Курков, вийде за національні рамки, не тільки Кісєльова й Шустера будуть запрошувати в Україну, а й українських журналістів почнуть ангажувати російскі медіа-власники.

Але Капранови, як сталі письменники, свідомо чи ні, не бажають конкуренції. Вони хочуть звести нанівець своїх колег, ну хоча б з-за кордону. Аби українцям нема чого було читати окрім українських. Уявляєте, наскільки зростуть тиражі книжок Капранових? Чи виграє від того український читач, за якого так вболівають брати? Чи отримають поштовх українські ЗМІ? Звісно ні, й власне у цьому полягає наша інформаційна небезпека: заявити, що ми неповторні, а всі навколо ворожі й дурні, після чого перетворитися на містечкове культурне середовище, проте – національне.

Плекаю надію, що держава не візметься засатавши рукава реалізовувати План Капранових. По-перше, тому що це небезпечно, по-друге, тому що його неможливо реалізувати. Припустимо, в нас геть зникли російські (англомовні, тощо) книжки та періодика. Мене це не лякає. Я давно не ходжу до книгарень, бо окрім попси там важко щось відшукати, не читаю газет – бо там та сама попса. Як зараз, так і після реалізації плану Капранових я заходитиму на сайти тих видань, яким довіряю, скачуватиму електронні книги, які мене цікавлять. За кого вболівають брати: за тих, в кого немає електронної книжки за 200 доларів й інтернету? Але ж більшість й нині не надто зачитується серйозною літературою, а якою мовою викладене інформаційне сміття – хіба це важливо?

У Капранових є власний рецепт: «...книжковий ринок вимагає поступового обмеження імпорту і переходу на власний продукт – не той, що написаний українцями, а той, що виданий в Україні. Механізми такого обмеження обговорюються давно – оскільки ми не можемо застосувати мито, акциз та інші тарифні методи (це заборонено міждержавною угодою України та Росії), залишається тільки нетарифне регулювання, тобто квоти».

Отаке воно – державництво - за Капранових виходить. Не поліпшити життя власним видавцям, а погіршити іноземним. А в мене є інша пропозиція: нічого не обмежувати, а створювати умови для власних письменників, журналістів, аби ті вчилися працювати, конкурувати й переймали чужий досвід. Іншого шляху немає, бо нічого пристойного зробити заборонами неможливо. Тоб-то, я пропоную не посилювати тиск держави (у цьому випадку – на іноземного видавця), а послаблювати її присутність (коли йдеться про видавця українського). 

І не треба копіювати Росію. Це неможливо. Російський народ має яскравий імперський характер й здатен пожертвувати в ім‘я великої Росії багато чим, деомкратичними засадами, зокрема. Українці ментально інші. Можуть проголошувати дуже правильні гасла, а дорвавшись до влади наплювати на гасла й маленьких українців, після чого приступити до деребану. Українець, мешкаючі в середені Європи, все одно залишається в хаті, яка з краю. Отже, він не стане підтримувати тверду руку й міцну амбітну державу. Через те, як на мене, українцям більш притаманне «м‘яке» державне керування – не через заборони й гіперповноваження політичних месій, а через послаблений державний механізм із обмеженням прав чиновництва, мінімумом заборон й дозволів. Коротше: все, що не заборонено – дозволено, а забороняти слід дуже обережно. Тому й заходи інформаційної безпеки мають здійснюватися саме у такий спосіб: послаблення державного тиску для своїх - національних виробників інформпродукту.

А якщо дозволити українському чиновнику вирішувати  хто добрий, хто паганий, хто проукраїнський, хто прозахідний-проросійський – загнобить все: і своїх і чужих. От про це треба говорити, а не як наділити державу додатковими дозвільними та обмежувальними функціями. Адже нині, скажімо, ми фактично не маємо держави, вона втратила головні атрибути: судову владу, виконавчу, немає вільної преси. Але якось ще існуємо - саме завдяки простому українцеві, його здатності пристосуватися хоч до Кучми хоч до Ющенка. Й на горизонті не видно більш прогресивних постатей. Тож, не треба наділяти нових кучмо-ющенків додатковими повноваженнями. Саме це є найбільша небезпека.

Або ж таке – від Капранових: «...хочеш продавати книжку на всій території України, забезпеч варіант державною мовою, щоб був». Не треба «щоб був». Бо одразу зникне шанс у багатьох письменників – тих що вже пишуть, й що будуть писати – російською. А вони мають право на це. А оте «щоб був» зробить геть не вигідним видання їхніх книжок, які і без того мають мізерні тиражі через рівень податків книговидавців та «читацьку спрагу» населення. Фактично Капранови пропонують ввести додатковий податок на видання книжок російськомовних письменників. Так і кажіть. Але тоді слід іти далі й запропонувати, наприклад, знищення російськомовних книжок, вилучення з бібліотек, й не тілько російськомовних, а усіх неукраїномовних. Ви цього пропонуєте, чи хочете, щоб я пояснював, чому проти цього?

Практика засвідчує, що всі дії української держави – щоб вона не робила – мають наслідком одне: посилення, розбещення та збільшення чисельності адмінстративно-репресивного апарату та підвищення тиску на маленького українця. Але той українець вміє проходити «проміж крапельками». Й на чергові чиновницькі репресії ми відповімо власним пофігізмом. Нехай влада реалізує усі плани братів Капранових, нехай на полицях залишаться лише їхні книжки, я все одно не поступлюся власною свободою й правом обирати що мені читати й що писати, та якою мовою. Бо врешті-решт, в мене вже накопичилася чимала бібліотека, яку читати-перечитувати, а ще є інтернет. Та, здається брати не забули й про мене.

«Що тут може зробити держава? – спитаєте ви. Варіантів багато – від створення спеціальної програми сприяння для національних пошукових та рейтингових систем аж до ліцензійних вимог до них-таки».

А оце вже серйозно. Вони зазіхають на мою свободу через інтернет, намагаються впливати через пошуковики та рейтингові системи. Напевно ще можна залучити національних провайдерів, зобов‘язати опікуватися мною спецслужби. Та то все дурне! Нічого не вийде, принаймні стосовно мене. Бо, перебуваючи в інтернеті не один рік, я знаю, як їм протистояти. Але роботи й повноважень у держави побільшає. Значить – зростуть витрати спецслужб, побільшає чиновництва у всіляких силових та дозвільних структурах, буде на що витрачати податки.

Капранови підходять до захисту інформаційних інтересів держави комплексно, не обмежуючись квотуванням. Вони прагнуть тиснути на власників ЗМІ через ліцензування.

«Не маєш статусу ЗМІ – пробач, маєш – користуйся перевагами, в тому числі правом носити зброю з гумовими кулями. Смайлик. І ці права відповідно мають бути збалансовані обов'язками, які держава формулює як умови ліцензування».

Я вже чимало життя провів у журналістиці й весь час не можу збагнути: навіщо взагалі потрібне це ліцензування? Капранови в журналістиці точно менше за мене, але можливо вони більше думали й зрозуміли. Але я не знайшов у іхній концепції відповіді на питання, яке мене так цікавить. Можливо суспільству (читай – державі) потрібний цей додатковий ліцензійний важель, аби в певний політичний момент заборонити видання тої чи іншої газети, як це було за часів Кучми?

Дякувати богові,  а точніше – нам з вами, зараз цього немає. Але до чергових президентських виборів ще багато чого може відбутися... Можливо Капранови все ж не замислювалися над тим, що таке ЗМІ? Правильно, це орган розповсюдження іноформації. Але ж, кожен громадянин також є органом розповсюдження інформації. Бабулі на лавці біля під‘їзду теж розповсюджують інформацію. Може  й їм слід запровадити процедуру ліцензування? Можливо пани Капранови не читали Закон про інформацію? За ним людина відповідає за власні слова навіть в усній формі. І якщо я висловлю у приватній бесіді образу на адресу третьої персони, то можу відповісти за це за законом (якщо той, кому я це висловив, підтвердить мої слова у суді). В мене був судовий процес за таких приблизно обставин. То чого ще потрібно державі і державникам Капрановим? Ще більшого контролю і відповідальності пересічних українців?

Які ще потрібні дозволи, скільки ще потрібно чиновників, аби до людей дійшли краплі правди? Є кримінальний кодекс та кодекс про адмінпорушення. Там вказана вся можлива відповідальність – за пропаганду насильства, за заклики до повалення державного ладу, розповсюдження порнографії, тощо. Ними повинні користуватися всі – від бабусі на лавці до медіа-магната та чиновника, який їх контролює.

Колись в нас були підконтрльними державі власники друкарських машинок, потім – ксероксів. Все це із часом минуло. Настав час скасування ліцензій ЗМІ, але не його посилення. 

Світ стає вільнішим, але Капрановим це не подобається. Ба більше, їм не подобається інтернет у тому стані, яким він є зараз. От як вони збираються контролювати український огризок Мережі.

«А тепер щодо проблеми регулювання. Вона виявляється не такою складною, якщо розумієш, що збираєшся регулювати. Адже намагатися обмежити персональні сторінки, лайв-джорнали, поетичні сайти тощо – дарма праця. Це безнадійно і навіть небезпечно. Все одно, що контролювати читача газет – що йому можна купувати, а що – ні.

Держава має регулювати тільки виробника інформації або її імпортера.

Погодьтеся, що попри стійкий імідж нематеріальності та незалежності інтернет-простір використовує-таки народні ресурси – зокрема землю, ефір, а головне, інформаційний ринок, бо ринок є таким самим ресурсом, і це очевидно. Отже якщо держава від імені народу дає право користування ресурсами, вона має право встановлювати правила цього користування.

І регулюванню державою підлягає тільки і виключно комерційне використання інтернет-простору. А тут у неї важелів достатньо – дозволи, ліцензії, податки».

Егеж, усі щось використовують, дихають наприклад, й усі мають за це сплачувати податки й проходити процедуру квотування, ліцензування, тощо. Тільки я здебільшого є дописувачем ресурсу, який має хостинг за кордоном, а понад 10% відвідувачів – не з України. Що робити: сплачувати податки ще й до іноземного бюджету?

Панове Капранови, ви взагалі розумієте, що пропонуєте? І чому ви впевнені, що інформаційний простір України слід захищати передусім від зазіхань ззовні? Колись Ющенко, перебуваючи в статусі лідера опозиції сказав, як не дивно, розумну річ, щось на кшалт такого: станемо потужними експортерами зерна – отоді й питання мови вирішиться, всі заговорять українською й почнуть поважати державу. Може давайте до цього прагнути, намагатимемось експортувати інформацію та ідеї, а для цього розвивати внутрішній інформаційний ринок, а не захищати його від «ворогів»?

Чому народ повинен протистояти злим москалям (жидам, вузькоглазим, нігерам, тощо)? Чи не краще спрямувати свій потенціал на створення інформаційного продукту, конкурентноздатного, красивого, такого, який куплять й споживуть інші нації. У противному разі ми рушимо у тому напрямку де були – у фашизм, чи-то пак тоталітаризм. Я там був і назад не хочу.

Дехто критикує секретаря РНБОУ Раїсу Богатирьову у нерішучості. Мовляв, треба більше різких дій з захисту національних інтересів. Але я уявляю, що станеться, якщо вона рішучо візьметься виконувати настанови Капранових. Впевнений й вірю – цього не станеться. Богатирьова за фахом медик, вона повинна розуміти, що у питаннях національнох безпеки слід намагатися запобігати хірургічному втручанню. Капранови пропонують, аби РНБО й держава вцілому встромили свої хірургічні інструменти в інформаційне тіло й почали по-живому «поліпшувати» й «контролювати».

Давайте запропонуємо на ворожу (за Капрановими) пропаганду власну – більш привабливу, якіснішу. Давайте, панове письменники, писати більше книжок – хороших і різних. І знімати фільмів – не менше за індійців, чи принаймні росіян. Бо назва фільму «Богдан Хмельницький» ще не є гарантією його ринкового успіху й естетичної ціності. Й давайте видавати журнали й телепрограми, які будуть закуповивати іноземні власники й телекомпанії. Панове Капранови, напішить книжку, яка б завоювала російського читача, нехай ваші твори почнуть перкладати на мови усього світу. Це буде справжнім захистом украінського інформринку й анексією чужих. А те, що ви пропонуєте, покликане лише задовільнити матеріальні потреби невеличкої купки осіб й ще більше посилити тиск держави на громадянина, обмежити його право в отриманні інформації, зробити інформаційний простір України неповноцінним.

Ще «цинус» від Капранових: «Ми бачимо, як наполегливо Росія бореться за збереження російськомовного простору у світі – не може бути, щоб це було несвідомим. Вони все знають – але нам не говорять. Тому що у територіальних конфліктах все дуже просто – або наше, або ваше. І це стосується інформаційній території також».

Панове демократи, вам слід знати, що сучасний цивілізований світ є таким, де домінантою є збереження прав меншин (національних, сексуальних, інтелектуальних, тощо). Всі ми – в чомусь є меншиною. І треба поважати й захищати всі без винятку меншини, в тому числі мовні. А якщо Росія надає допомогу у захисті інтересів частини українських гомадян - російськомовної меншини в Україні – слід їй подякувати за це. Й це повинно стати не приводом для обмеження прав цієї меншини, а для посилення захисту власної – української меншини на території Росії й не її однієї.

А оскільки думки й пропозиції братів Капранових здаються мені зазіханням на інформаційну безпеку України, наважуся запропонувати дещо від себе. А саме: не слід нічого посилювати й обмежувати. Слід сприяти розквіту національного інформаційного простору – саме зусиллями українських письменників, журналістів, кінематографістів. Зробіть інформаційне життя в Україні «ситнішим» й «смічнішим» - передусім дуже обережним корегуванням й контролем з боку держави, й це буде головною зброєю українців в «інформаційній війні», яка так лякає чутливих братів-письменників. 

А от що дійсно слід «посилити» та «обмежити», так це посилити дієвий контроль за вчинками чиновництва, кількість якого потребує скорочення; й гранично обмежити їхні права. А ще слід примусити їх «контроювати самих себе»: в інформаційному просторі мають бути присутніми дані про всі вчинки чиновництва: що вони роблять, куди й за чий рахунок літають, які рішення ухвалюють, кому що дозволяють, а кому ні, які судові постанови продукують. Самі чиновники на це ніколи не підуть. Але ж, вони вже самі перетворилися на загрозу національної безпеки. У народі невдовзі вже не вистачатиме грошей, аби задовільнити їхні хабарницькі апетити. Отже, спеціальний державний орган – РНБО, покликаний переломити ситуацію. Принаймні, на те залишається надія. 

Олег Єльцов, для УП

 

 

 



комментарии [1]

15.06.2008 17:54     abalone капрановы - шароварщики, забыли, которое время на дворе - посему - весь их текст - утопия 1984
Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

Как нардеп Продивус руководил Ровенщиной и контролировал янтарные прииски

02. 09. 2024 | 09:10 , ТЕМА

Об этом криминальном герое доводилось писать в далеком 2014 году. Со свержением банды Яныка и подельников Саши-Стоматолога, контролировавших нелегальную добычу янтаря в Полесье, этот вид бизнеса остался бесхозным. Для передела собственности немедленно выдвинулся тогдашний БЮТовец Продивус с боевиками. Это была славная битва! А потом про янтарный беспредел возопил свежеиспеченный министр внутренних дел Аваков и добился-таки ввода в Полесье бойцов Нацгвардии. Бойцы завезли помпы, установили их в полковых палатках и начали мыть… Продивус был теневым хозяином Ровенщины. Об этом на записях Мельниченко докладывал Кучме еще министра Кравченко. Сегодняшний его статус неизвестен. Ссылку на нашу статью десятилетней давности приведем в конце текста, а начнем с фабулы недавнего решения суда по событиям того периода.

фототема (архивное фото)

© фото: Reuters

Вечером 1 февраля в Киеве девицы из феминистского движения «Фемен» вновь продемонстрировали всем свои худосочные прелести. На этот раз девушки пришли в арт-центр Пинчука, где проходит фотовыставка Сергея Браткова «Украина», чтобы «выразить протест против пошлости и порнографии, представленной на выставке».

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки: