Георгій Гонгадзе вбивство кануло у вічність

Тим часом на Оранжерейній номер 9, у Києві, в приміщенні міського моргу в одній із холодильних установок запакованими залишаються останки, які приписують убитому журналістові. І невідомо, коли і як поховають його тіло. Але багато людей знає, що справу Гонгадзе своєрідно поховали в бюрократичний, слідчо-дослідницький дрейф, який може тривати роками, а відтак і десятиліттями.

Ніхто не може нікого звинуватити, що цю справу ігнорують, що нею зневажають, але зроблено практично основне – істотно зменшено її резонансність. І сам журналістський корпус України непомітно стає співучасником цього процедурно-бюрократичного дурману. Уже не виходять на владних людей із запитаннями, відповіді на які набридли, або таких просто уникають. Або... або... тисячі або...

Завіса мовчання

Уже ніхто собі не може дозволити бодай спроб зконтактуватися з колишнім шефом безпеки України Деркачем, який був одним із ключових персонажів влади в ті дні, коли вбили Георгія. Борони Боже, звернутися із запитаннями до нинішнього спікера Литвина, який очолював президентську адміністрацію за часів вбивства. Його питають про все. Про те, що буде зі сталеливарною промисловістю, як і куди буде спрямовано чергову інтригу, або: хто і як буде наступним президентом... Словом, про все, тільки не про Георгія. Те саме відбувається із журналістами у разі, коли їм випадає щастя побути кілька хвилин із самим Кучмою. Звичайно, що йому легше говорити про рибалку, тим більше, що про Гонгадзе його вже давно ніхто не питає.

Так побудовані усі зустрічі «ВІПівців» із пресою. І преса знає старий радянський принцип: крок вліво, крок вправо... Тому уже давно не докучають ані президентові, ані прем`єрам, ані дрібнішим апаратникам владного ланцюга. І тому нема цій справі логічного виміру. У неї був лише початок. Саме вбивство.

Коло звужується до безконечності

У неї ще є закордонні подразники у вигляді різних гуманітарних міжнародних організацій. Для цих установ не існує часових і «ВІПівських» умовностей. Вони, і практично лише вони, будуть бити цю скелю стільки часу, скільки їм потрібно для встановлення як юридичної, так і громадянської справедливості. Аж ось Президент України долучився із Брюсселя до цієї справи. І надія знову не вмирає останньою. Цікаво, а як в самій Україні трактуватимуть його слова стосовно можливих замовників вбивства: «усі розуміють, що мова йтиме про вищі щаблі влади»???

Тут є маса запитань, якими журналісти могли б засипати і самого Президента, і його найближчих соратників, і його юридичну службу, і його головних інформаційників, і його правоохоронні органи, і його Службу безпеки і його партію врешті-решт. Кілька з цих запитань лежать просто на поверхні. Про які вищі щаблі влади йдеться? Про нинішні? Тоді сам Президент їх очолює. Або про попередні, доющенківські?

Але тут виникає безліч версій того, як складно у цій інтризі віднайти істину. І хто її шукатиме? І хто кому що обіцяв? Президент Ющенко згадав, що усі крапки над і може розставити колишній шеф департаменту у міністерстві внутрішніх справ генерал Пукач. Але він у розшуку. І ще не факт, що він дістанеться живим, для того щоб давати свідчення в суді. Ще не факт, що він взагалі живий. А якщо не Пукач і не його свідчення, то тоді українська Феміда знову на традиційному бездоріжжі?

Тягар відповідальності

Уже роками триває інтрига навколо стрічок майора Мельниченка. Уже, здавалося б, виник певний логічний кінець. Уже зараз група міжнародних експертів розпочала ще одне дослідження автентичності стрічок. Але, чи є гарантії того, що докази про замовників на стрічках будуть фігурувати в судах? Зачароване коло триває. І не виключено, що остаточне вирішення цієї справи може бути з’ясованим тільки наступним поколінням. Поколінням навіть не дітей, а онуків Кучми, Литвина, Ющенка, інших теперішніх і колишніх начальників, як також онуків усієї братії нинішніх українських журналістів, які піддалися загальній течії чекання якоїсь манни небесної. Можна ж і не дочекатися?! І тоді...?

Іншими словами, нам сама доля може визначити масовий смертний вирок. Помре Кучма. Помре Ющенко. Помремо усі ми. Щоб правді та істині дивилися в очі не ми, пробачте, негідні як цієї правди, так і істини, а наші далекі спадкоємці. І там, за нашими уже навіть не спинами, а за нашими тінями вони говоритимуть про нас. І не прощатимуть нам. Оскільки ми звалили з себе на них усю відповідальність, яку повинні були нести самі.

(Лондон – Прага – Київ)