ТЕМА

Мінюст, омбудсмен, громадськість: хто головний?

16 сентября 2010 | 10:01 , Андрій Діденко, для ТЕМИ

Імітуючи кроки, спрямовані на виконання вимог Факультативного протоколу Конвенції ООН проти катувань, Міністерство юстиції нещодавно підготувало доволі дивний законопроект «Про внесення змін до закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини». Цим документом омбудсману пропонується здійснювати регулярні відвідування місць несвободи та отримувати інформацію щодо умов тримання з метою забезпечення дотримання прав людини та попередження катувань.


Слово «катування» зустрічається доволі часто в лексиконі пересічних громадян, чиновників різних рангів, прокурорів з великими зірками на пагонах, суддів з розумними обличчями, президента - гаранта Конституції і  омбудсмана.

Катування - це знущання над людьми,  тортури і приниження.

Статистика свідчить, що майже в кожній четвертій українській сім’ї є жертви «катів у формі».Але навіть не зважаючи на вражаючі і жахливі цифри, в нашому суспільстві досі не існує духу нетерпимості до порушень прав людини.

Доволі звичною є ситуація, коли людина, якій  завдають фізичного болю і моральних страждань, терпить їх  і,  зціпивши зуби,  лише подумки нарікає на власну долю, на український менталітет, на те, що народилася не в тій країні.

У  чому  ж причина такого терплячого ставлення людей  до катувань \? Вона в єдиному - люди не усвідомлюють,  що саме вони є носіями влади,   обирають її, виховують і відповідають за її безлад.

Якщо говорити про катування в міліції, то тут логіка  проста. Людину підозрюють у скоєнні злочину.  Слідчі, які не вміють, або не хочуть працювати, вибивають з неї зізнання.  Після цього довести в суді свою непричетність до інкримінованого правопорушення стає майже неможливим. 

А от навіщо катувати вже засуджених? Тут логіка відсутня і залежить від кон’юнктури специфічної галузі, яка ще з часів Радянського Союзу була закритою для суспільства і утворювала в собі державну таємницю.

І якщо про катування в міліції суспільство дізнається  в багатьох випадках, то про тортури і нелюдські знущання  в закритих установах системи  виконання покарань дізнатись майже неможливо.

На жаль, і через  двадцять років від  моменту проголошення незалежності України, створення  Державний департамент з питань виконання покарань  продовжує тільки  декларувати прагнення до відкритості і приведення пенітенціарних закладів у відповідність до  європейських  вимог.

 

В рамках Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, ратифікованого Україною ще 2006 році, влада має виконати наступні вимоги:

  • Створити систему  незалежних механізмів національного контролю, який здійснюється незалежними національними та міжнародними органами, за місцями відбування покарань, з метою попередження тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність випадків поводження та покарань, стаття 1.
  • Створити глобальну систему регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами, місць, де знаходяться позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

 

На сьогоднішній день право здійснювати громадський контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань законодавець прямо визначає тільки за Спостережними комісіями. Але вони явно не виконують своїх функцій. Неможна навести жодного прикладу  ініціювання Спостережними комісіями розслідування фактів катувань у місцях позбавлення волі і притягнення до відповідальності винних, хоча кількість таких випадків облічується вже не одиницями, а десятками. 

 

Імітуючи кроки, спрямовані на виконання вимог Факультативного протоколу Конвенції ООН проти катувань,  Міністерство юстиції нещодавно підготувало доволі дивний законопроект «Про внесення змін до закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини».  Цим документом омбудсману пропонується здійснювати регулярні відвідування місць несвободи та отримувати інформацію щодо умов тримання з метою забезпечення дотримання прав людини та попередження катувань.

Але Уповноваженому  Верховної Ради  з прав людини  і зараз ніщо не заважає відвідувати ці місця. Він наділений  правом  безперешкодного доступу до будь яких місць несвободи задля виявлення і припинення випадків порушень прав людини. А те, що омбудсман використовує це право  тільки від випадку до випадку, то  тут проблема не у відсутності повноважень, а у неналежному виконанні ним передбачених законом функцій. Чому Міністерство юстиції вважає, що після внесення несуттєвих доповнень до існуючого закону,  омбудсман суттєво змінить своє відношення до роботи – незрозуміло. 

Головною родзинкою зазначеного законопроекту є пункт 8 пояснювальної записки до нього, в якому зазначено, що"проект акту не потребує консультацій із громадськістю".Тоді для кого він власне приймається і хто, як не громадськість повинна готувати, обговорювати і реалізувати всі надбання в демократичному суспільстві?

 

На моє переконання,  створювати і запроваджувати в життя роботу національних превентивних механізмів із запобігання катуванням - це є право і обов»язок громадськості.  Це майданчик,  на якому з часом  зійдуть перші паростки громадської  нетерпимості  до такого ганебного, брудного, гидкого явища, як катування. І цю народну нетерпимість до катувань треба виховати, охороняти і спостерігати за розвитком, щоб потім засвідчити на міжнародному рівні  факт її існування.

Мабуть це і є святою місією демократичного цивілізованого суспільства і керівництва держави в першу чергу.

 



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

фототема (архивное фото)

© фото: .

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки: