Як налякати українського суддю

В ніч перед засіданням у справі В. Лабайчука, призначеного на 2 лютого 2011 року я не міг заснути. Спочатку готував текст виступу в дебатах, до котрого, сподіваючись навернути суддів до справедливості,  я вніс вислів Януковича, зроблений ним в ході спільної прес-конференції Президента України з прем'єр-міністром Канади Стівеном Гарпером 25 жовтня 25 жовтня 2010 року. «Ми завжди засуджуватимемо той режим сталінський, який в ті роки скоїв цей злочин», наголосив тоді гарант Конституції.

 Але потім, згадавши, що дядьків та тьоток в мантіях, з яких складається  “наш» суддівський корпус, цікавлять радше колядки, ніж виступи адвокатів, геть розхвилювався.

Спокою не давало одне питання, я думав: «Ну чому наша влада така «немножечко дебильновата»?  Адже насправді, не хлопці з Тризубу, а «наш» президент разом зі своєю командою повинні були здійснити демонтаж пам’ятника Сталіну, що його встановили запорізькі посіпаки з партії політичного бісексуала П. Симоненка.

Ото був би піар крок, після котрого схід та захід України об’єдналися довкола лідера партії регіонів.

Непомітно мої думки перетекли до якогось химерного сновидіння, де я побачив, як:

«в вечернее время преступная группировка в составе Януковича В.Ф., Азарова Н.Я., Могилёва А.В., Тигипко С.Л., Бойко Ю.А., Клюева А.П., Бродского М.Ю., Табачника Д.В., Герман А.Н. прибыли к помещению Запорожского областного комитета коммунистической партии Украины по адресу г. Запорожье ул. Горького д.133, где, грубо нарушая общественный порядок по мотивам явного неуважения к обществу, действуя с особой дерзостью, повредили малое архитектурное сооружение, бюст Сталина И.В., при этом:

-  Азаров Н.Я. указал участникам преступления место нахождения бюста  Сталина И.В., предоставил информацию о расположении охраны в здании КПУ, обеспечил жильём участников преступления после его совершения;

- Могилёв А.В. следил за окружающей обстановкой, был готов сообщить о приближении к месту совершения преступления граждан, сотрудников милиции, а также давал устные указания соучастникам преступления;

- Янукович В.Ф. распределил роли участников преступления, следил за окружающей обстановкой, был готов сообщить о приближении к месту совершения преступления граждан, сотрудников милиции по средствам мобильной связи, а также давал устные указания соучастникам преступления;

- Тигипко С.Л. имеющейся бензопилой отпиливал голову малого архитектурного сооружения -бюст Сталина И.В.;

- Бойко Ю.А. предоставил заведенную бензопилу для отделения головы Тигипко С.Л., после чего с помощью кувалды отбил голову с Бюста Сталина И.В.;

- Клюев А.П. организовал прибытие участников преступления в город Запорожье, во время совершения преступления блокировал двери помещения КПУ;

- Бродский М.Ю. несколькими ударами попытался при помощи кувалды отбить голову бюста Сталина И..В.

- Табачник Д.В. во время совершения преступления блокировал двери помещения КПУ;

- Герман А.Н. произвела видеозапись преступных  действий участников преступления, которую поместил в международную сеть интеренет…»

Крізь сон я усвідомлював, що відчайдухи «своими действиями совершили преступление, предусмотренное ч.2 ст. 296 УК Украины - хулиганство, то есть грубое нарушение общественного порядка по мотивам явного неуважения к обществу, сопровождаемое особой дерзостью, совершенное группой лиц», але я розумів, що вони пожертвували собою заради того щоби назавжди покінчити з проклятим тоталітарним минулим…

Прокинувся я мало не в сльозах, зібрав папери та попрямував до Апеляційного суду  Запорізької області. 

Засідання розпочалося з 20 хвилинним запізненням. Невеличка судова зала виявилася вщент заповненою публікою та журналістами з камерами, диктофонами й записниками. З цього огляду судді з поганої російської, якою вони користувалися минулого засідання перейшли на погану українську.

Питання про мої повноваження,  яке було наріжним минулого разу, здавалося було вирішене, і мені навіть дозволили заявити перше клопотання.

Воно полягало в тому. щоби суд пересвідчився чи є в матеріалах справи докази того, що копія моєї апеляції була вручена моєму підзахисному. Такого доказу не виявилося, не виявилося також і доказу того, що Лабайчук В.І. взагалі повідомлений про судове засідання. За таких умов годі говорити про можливість всебічного та повного дослідження обставин справи, як цього вимагає закон.

Замість того, щоби визнати свою помилку та виправити її, колегія суддів почала в три голоси переконувати мене, що оскільки я не брав у часті у засіданні суду першої інстанції, то й не маю повноважень подавати апеляцію.

Це звучало, як марення невігласа, яке не личило особам, які приносять присягу судді та виносять рішення іменем України. Прийшлося попросити суд ухвалити про це рішення, яке я міг би оскаржити до Європейського суду з прав людини.

-         Не треба нас залякувати, - образився на мене головуючий й закликав колег до «нарадчої кімнати».

Якби то я знав, що  сама згадка про Європейський суд  така страшна для українського судді, я, можливо б утримався, від оголошення свого наміру.

Радилися судді довгенько як на таке просте питання, але рішення їхнє було соломонове, як завжди. Служителі Феміди нарешті усвідомили, що до участі у справі треба залучити Василя Лабайчука, й суд ухвалив доставити його у наступне засідання, яке відбудеться 4 лютого 2011 року о 14:00 за адресою м. Запоріжжя вул. Артема, 50

Якщо Вас це не цікавить, то й не турбуйтеся.

З правдивою пошаною, -

Віктор Ніказаков, адвокат, захисник В. Лабайчука