Вбити раба – не гріх
До редакції «Інформатора» майже щодня навідуються люди, які у боротьбі за справедливість зверталися до міліції, згодом – до суду, а коли й там не допомагали, намагалися поскаржитися на всі ці порушення прокуратурі. Однак до їхніх бід залишалися байдужими. У суді не вбачають порушень у діях міліціонерів, прокурори ж, у свою чергу, не карають суддів за недотримання законів... І нескладно здогадатися, що «найдотепніші» випадки знущання над простими смертними перші люди районів обговорюють за чарчиною у ресторані, лазні чи на полюванні. Головні прокурори, міліціонери та судді створюють собі земний рай, натомість пересічні українці значення слова «справедливість» уже й забули.
Раз у раз чуємо про те, як високопоставлені «товариші» прикривають спини одне одного. Та буває й таке, що всі вони гуртом потрапляють у халепу – і тоді допомогти нікому! Найгучніший прецедент, пов’язаний із дружбою «господарів» району, трапився ще 2009 року. Тоді народний депутат від БЮТ Віктор Лозінський разом із прокурором Голованівського району Євгеном Горбенком і начальником райвідділу міліції Михайлом Ковальським застрелив селянина Петра Оліярника. За найімовірнішою версією, підпилим чоловікам забаглося полювати на кабана, та оскільки тварини не знайшли, роль жертви у фатальній виставі «хазяїв району» довелося зіграти людині. Убивши селянина, Лозінський та компанія не розгубилися, а одразу ж подалися до матері загиблого, підкупами та погрозами переконували її свідчити проти сина. Тривалий час справу заплутували, однак врешті суд відбувся. І що ж? Сталося неможливе – «царів» Кіровоградщини таки засудили: «стрілець» Лозинський отримав аж 15 років позбавлення волі, а його друзі Горбенко та Ковальський – дев’ять та п’ять літ відповідно.
Схожою є і справа проти судді Дарницького району Києва Євгена Вовка. Та цього пана до відповідальності не притягнули, хоча він кілька разів вистрелив у тракториста Олександра Кучу й поранив того у стегно. На кожне засідання суду Євгена Вовка супроводжував його вірний друг – районний прокурор. Врешті ж справу порушили проти… пораненого бідолахи-тракториста – чоловіка засудили до умовного терміну.
У засобах масової інформації раз у раз з’являються повідомлення про безчинства, які кояться у Кобеляцькому районі, що на Полтавщині. Діяльність районного відділу внутрішніх справ та суду постійно супроводжують гучні скандали. Люди у розпачі благають прокуратуру все з’ясувати. Однак головний прокурор Олександр Панченко порушень закону в діях «дружніх» інстанцій не вбачає.
Усім відома й братерська любов між начальником УМВС у Львівській області 2003-2005 років Олега Сала та тодішнім начальником Західної регіональної митниці Тарасом Козаком. У 2005 році проти головного міліціонера області порушили дві кримінальні справи, в помешканнях обох друзів знайшли величезні суми, документи та зброю, що доводило їхню причетність до багатьох злочинів. Однак ніхто з них не постраждав. Проти Тараса Козака навіть кримінальної справи порушувати не стали – він ще довго займав різноманітні посади на митниці, аж доки торік прем’єр Азаров не звільнив його.
Справжня чоловіча дружба
Голови друзів переважно якщо й летять, то водночас. Нещодавно за вимагання й отримання хабара затримали слідчого Підволочиської прокуратури та суддю цього ж району. Гроші колеги вимагали за «потрібне» вирішення справи. Навряд чи в’язниця здатна розірвати таку міцну дружбу...
У Дніпропетровській області співробітники міліції за отримання хабара затримали районного прокурора, суддю й адвоката. Усі вони веліли родичам потерпілого «винагородити» їх за ухвалення бажаного рішення у кримінальній справі чималенькою сумою. Добудувати віллу чи купити нове авто цього разу слугам дніпропетровської Феміди не судилося. Ось до чого призводить ворогування між першими людьми району – жодного бізнесу на долях простих смертних, натомість роки у тюремній камері. Щоби бути щасливим, не потрібно мати сто друзів – вистачить лише трьох…
Нетипово розвивалася ситуація із побиттям дівчини депутатом Луганської міської ради Романом Ландиком. Дивно, але така «несуттєва», поряд із убивствами чи пораненнями, провина, як насильство в нічному клубі, набула небаченого розголосу. Забіяку виключили із партії, позбавили депутатського мандата. Подейкують, причина в тім, що батько порушника правопорядку Ландик-старший перебуває у поганих стосунках із головою луганської міліції. Інакше навряд чи цей інцидент став би таким відомим, а Ландика-молодшого покарали. Невже в основі дружби міліціонерів, прокурорів і депутатів лежить не щира любов, а звичайний зиск?
Падіння можливе?
Однак падіння із п’єдесталу безмежної влади у темінь СІЗО чи тюрем відбуваються надто рідко. Владна трійця зрослася настільки щільно, що розірвати її та вирватися із зачарованого кола, здається, неможливо… Владарювання місцевих бояр є частиною складної сітки системи корупції, яка розповсюджена в Україні.
Політолог, філософ і письменник Дмитро Видрін вважає, що до владної трійки варто додати ще й четвертого персонажа – місцевого багатія. «Я назвав би навіть не трійку, а четвірку: головний прокурор, міліціонер, суддя та місцевий багатій. Саме вони є навіть не частиною корупційної системи, а її основою. Якщо уявити голограму корупційної системи, то побачимо, що кожен шматок віддзеркалюватиме всю картину. Тобто те, що відбувається у кожному середньостатистичному районі, відображає ситуацію у всій Україні. В основі корупційної системи, умовно кажучи, лежить не проблема газу. Адже покарати одну людину, яка контролює цей процес, можливо. Що робити із лозінськими, які є у кожному без винятку районі країни? Ось у чому полягає проблема корупції. Колись Лейбніц називав елементарні частину світоустрою монадами. Такими монадами корупції в Україні є зв’язка оцих чотирьох осіб. Ліквідувати її нереально.
Владна “четвірка” знищує й українську економіку. Візьмімо, для прикладу, випадок на Закарпатті. Там чеський бізнесмен вирішив створити абсолютно ідеальне господарство із переробки лісу: все “по-білому”, жодної контрабанди деревини, високі податки. Здавалося б, чого іще бажати? Однак до нього одразу звернулися місцеві “господарі” з вимогою заплатити за “дахування”. Бізнесмен віддав потрібно суму. Одразу після цього начальника, який отримав хабар, арештували. Та головний прокурор району скасував це рішення і хабарника відпустили. Звинуватили ж за дачу хабара бідолаху-бізнесмена, проти нього й відкрили кримінальну справу. Я вже півроку намагаюся допомогти цій людині, але не можу нічого вдіяти. Прокуратура запевняє, що міліціонери діяли згідно з законом, правоохоронці підтримують дії влади і так далі. Все йде по колу. Я залучав різних депутатів і журналістів –марно. Адже ця четвірка наразі непереможна. Якщо знайдеться механізми протидії, то корупцію в нашій державі можна буде подолати. Єдиний гучний випадок, коли цих людей покарали, – справа Лозінського. Але тоді долучилися всі: і журналісти, і громадськість, і різні політичні сили. Лише створивши такий собі антикорупційний фронт, зможемо здолати систему. Жодний спецназ чи Генпрокуратура зробити це не здатні», – вважає Дмитро Видрін.
Політолог застерігає: провінційні корупціонери значно небезпечніші для країни, ніж маститі олігархи, в чиїх руках устократ більше можливостей. «Лось може вбити ведмедя, заколовши його рогами, але комарі, висмоктавши кров, замордують жертву поступово. У нашому випадку побороти такого “лося”, який вбиває країну, можна кількома шляхами, – і Генеральна прокуратура, і вінчестер. А ось містечкових князьків-кровопивців, яких в Україні тисячі, одним махом не знищиш», – розмірковує пан Видрін.
Однак чи справді риба гниє з хвоста, всупереч відомій приказці? Багато політологів дотримуються іншої думки, запевняючи, що перемогти глибоко вкорінену корупційну систему можливо, лише почавши із верхівки вертикалі, звільняючи міністрів та інших високопосадовців як приклад для дрібніших «сміливців». Однак у своїх маленьких селах і районах князькам байдуже, над ким там ведуть гучні судові процеси, адже у них на місцях –безпека, спокій і безкарність. На думку українського політика та громадського діяча Олеся Донія, система будується зверху донизу, а не навпаки. «На чолі трійки потрібно поставити голову адміністрації, який віддає вказівки всім. Прокуратура чи правоохоронні органи, які формально повинні бути незалежними, насправді такими не є. Приклад місцевій владі подав нещодавно прокурор Пшонка, який прямо заявив, що виконує завдання Президента. Доки правоохоронні органи чи силові структури не будуть незалежними, цієї системи не зруйнувати».
У травні цього року директор комісії запобігання корупції у Словенії Горан Кліменчич, презентуючи звіт виконання Україною Стамбульського плану боротьби з корупцією, заявив, що наша держава у цій боротьбі пасе задніх. Із 24 пунктів, які було рекомендовано виконати, в Україні реалізовано лише один. Пан Кліменчич запевнив, що навіть Узбекистан, Таджикистан і Вірменія на нашому тлі виглядають краще. Серед іншого, Україна не виконала заходів із криміналізації корупції, все ще немає законопроектів, за якими до державної особи, яка вчинила корупційні дії, застосовуватимуть як санкцію конфіскацію майна, а спеціалізовані правоохоронні органи не проводять фінансових розслідувань.
Інший вихід із ситуації пропонує український політолог, директор Київського інституту проблем управління імені Горшеніна Кость Бондаренко: «Проблема зв’язки прокурора, головного міліціонера та судді існує в усьому світі. Тобто явище це природне і ліквідувати його неможливо. У американських, французьких і англійських кінофільмах часто сюжет побудовано навколо стосунків цієї трійки і протиборства з нею позитивного героя. Однак раз і назавжди знищити провінційну корупційну систему нереально, натомість її потрібно регулювати частою перетасовкою кадрів та їхньою ротацією. Не можна, щоби люди довго засиджувалися на одному місці й у них зав’язувалися ось такі неформальні стосунки. Прокурорів і міліцейських керівників варто якомога частіше переводити зі Львова до Донецька, з Донецька в Одесу і так далі. Лише таким чином можна уникнути фатального для країни зрощення».
За статистикою, рівень моральності (на противагу корумпованості) в економічно вільних країнах учетверо вищий, ніж у державах, де вільна економіка відсутня, і майже на 60% вищий, ніж у переважно вільних економіках. Тобто знову натрапляємо на замкнуте коло, де антиморальність породжує тотальну безкарність і корумпованість містечкових калігул, водночас підвищення моральності за низького рівня економіки неможливе. А український народ, немов стомлений Сізіф, приречений штовхати вгору важезну брилу.
