Від Грушевського до вулиці Грушевського: виміри Дня Злуки

І як це не парадоксально, шанс на історичну перемогу у боротьбі з режимом Януковича з’явився в нас не тому, що з’єднавшися, йдемо  за національно визнаним лідером, а саме  завдяки відсутності загальновизнаного вождя.

А тепер спробуємо подивитися на показовий збіг дат. 16 січня цього року керована з Москви влада внутрішньої окупації фактично об’явила війну українцям, які себе ідентифікують як громадяни УССД. Починаючи з  кінця листопаду минулого року, коли українська сторона зірвала саміт з ЄС і розвернулась на 180 градусів у бік Кремля,  Схід і Південь країни підтримали промосковський курс донецької влади Києва сепаратистськими закликами і образливими висловами. Чого лише варті нецензурні  і псевдоісторичні оцінки в бік галичан харківського губернатора Добкіна.

Тепер порівняємо.  16 січня 1919 року Директорія Симона Петлюри після окупації більшовицьким військом 3 січня Харкова, оголосила радянській Росії війну. Та ще цікавіше,  хто з &тодішніх керівників країни  виступив з різкою критикою і незгодою із курсом на захист української незалежної державності від Москви… Цим опонентом боротьби за УССД виступив сам національний вождь українців, єдиний, чий авторитет був беззастережний серед українського громадянства, Михайло Грушевський. Той, власне, хто дав своєму народові наукову базу національної ідеології, патріот України, якого в ті часи усі вважали майже за генія. І той, хто за його власним визначенням був вихованим в дусі «громадянства імперії», і про якого генерал армії УНР Юрко Тютюнник писав: "Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію".  

Той, завдяки якому українці усвідомлювали себе нацією з давніми державотворчими традиціями, і той, через чиї політичні помилки  Україна увійшла до складу СРСР з усіма трагічними наслідками для неї.  Будитель країни Грушевський не лише вважав тоді межею своїх мрій її автономію у складі Росії, а й боровся проти цілковитого суверенітету своєї Вітчизни. Навіть особисто зіштовхнув із трибуни Всеукраїнського військового з'їзду лідера самостійників Миколу Міхновського. Між іншим, учасники усіх восьми віче, які відбувалися з 24 листопада минулого року включно з Водохрещам, могли б підтвердити, що найважче прорватися і виступити перед співвітчизниками зі сцени  було саме послідовникам Миколи Міхновського.

Невміння дослухатися один до одного, знаходити консенсус в українському середовищі між лідерами поміркованого і радикального крила  - це одна з головних причин наших поразок в боротьбі за державність та її соборність у новітній історії. І це може стати нам на заваді у сьогоднішній боротьбі. Господь знов і знов дає нам зрозуміти, що головна проблема, яку маємо розв’язати для розбудови справжньої держави, а не її симулякра, має внутрішньо національний характер: кожен з нас, а особливо представники політичних і громадських угрупувань, їхні лідери мають навчитися знаходити компроміс між собою і для цього мати мужність поступатися власними і партійними амбіціями заради інтересів Нації і Держави.

І знов повчальні для нас історичні аналогії. Як відомо,  М. Грушевського вважають головним теоретиком і  духовним батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу. Він у своїх програмах, написаних ще на початку ХХ століття, намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину.

Він наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою». За словами історика Олександра Оглобліна  Президент УНР був дійсно провідником за покликанням, але це його покликання  вже реалізувалось у минулому. Він і його генерація виконали свою місію для українства на початку ХХ століття, але для двадцятих років їхня місія не відповідала викликам часу і була гальмом в українському політичному поступі. Невипадково  один із державних секретарів (тобто міністрів) УНР Сергій Шелухин радив лідерам Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) піддати Грушевського та його однодумців психіатричному аналізу "з огляду на їхню повну бездіяльність"...

Оцінка Грушевським політики Директорії УНР була зумовлена особистим чинником, проблемою легітимності нової влади та його трактовкою  соборності українських земель. Сутність цієї оцінки полягала в негативному ставленні М.Грушевсь­кого до польської державності, а відтак і міжнародного курсу Ан­тан­ти на східноєвропейському просторі. Він вважав, що існує кілька «точок біфуркації», які могли об’єднати вітчизняний революційний рух та соціалістичні партії навколо спільної мети. Крім того, відігравав роль чи не визначальний у позиції Грушевського особистий чинник, який розкриває психологічний аспект стосунків, вказуючи на глибоку внутрішню образу колишнього лідера україн­ського руху на очільників відродженої УНР. Прихильність до соціалістичної ідеології екс-голови Центральної Ради і проводу Ди­рек­торії, існування єдиного погляду на розвиток української державницької перспективи, наявність схожого розуміння розвитку засад внутрішньої і зовніш­ньої політики України визначили однонаправленість закономірностей та особливостей завершального етапу визвольних змагань і призвели кінець-кінцем до поразки. Крім того, наполягаючи на своєму баченні розвитку революційних процесів в Україні, учений вважав, що успіх Революції  тісно залежатиме від особистої участі колишнього голови Центральної Ради в державному житті новопосталої УНР. Од­нак плин часу виявив протилежне. Позиція М.Грушевського демонструвала інший підхід, ніж той, що сповідували лідери Ди­рек­торії. Вони вже не вважали лідерську роль патріарха революції винятковою. Показово, що політика не було запрошено взяти участь у Державній нараді 16 січня 1919 року, на Трудовому конгресі його не обрали ні до прези­дії, ні до редакційної комісії. Ображене самолюбство Грушевського дозволило йому висловлюватися згодом про С.Петлюру і події, починаючи з Акту Злуки 22 січня 1919 року, що він не мав «морального опертя в народі», а також правових підстав «говорити від імені Української республіки».

Тож маємо нарешті винести висновки з  уроків історії Визвольних Змагань 1917-21 років, відновлення Незалежності у 90-х, Революції 2004 року. Центром реальної, а не позірної єдності східняків і галичан, поліщуків і буковинців, кримчан і волиняків мають стати не якісь окремі партійні платформи чи ідеологічні, навіть державні постулати, а передусім  жива віра в Бога. У Різдві – центр єднання нашої нації і в коляді – маніфест соборності. Пам’ятаючи шевченкове "Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю", виступаємо сьогодні єдиним національним фронтом на захист своєї  Вітчизни. «Бог і Україна» - з цими словами йдемо на барикади здобувати своє спільне Майбуття!