Корозія держави як продукт криміналізації влади

Внаслідок примітивізації соціальних інстинктів, зниження рівня культури, підміни цінностей духовних споживацьким коритом, совість  в Україні перетворилася на маргінальну ознаку, через що чесні люди перетворяться на музейні експонати. Цей аналіз адресований саме їм: відповідальним, совісним, небайдужим. З дослідження відомого історика Ярослава Грицака слідує, що освічена молодь з західних регіонів України вбачає свою перспективу за кордоном, оскільки на рідній землі її немає. Чи є у вас інша батьківщина? Кримінал, Великий Хам витісняє нас зі своєї землі. Риси його мурла бачимо в обличчях політиків: вони вже не ховаються  і відверто демонструють прагнення солідарно доруйнувати державу.

Діагноз

 „Правильно назвав – правильно зрозумів”, - казав Конфуцій. Під криміналізацією політики ми розуміємо:  по-перше, масове проникнення у політику й керівництво держави  представників криміналітету та відверто аморальних типів;  по-друге,  вирішення політичних, бізнесових та управлінських завдань кримінальними методами.

  Об’єктами криміналізації є найбільш привабливі з точки зору наявності ресурсу державні інститути, зокрема суди й правоохоронні органи. Основним ресурсом є влада і можливість поширювати цю владу на найбільш ласі шматки – землю, надра, підприємства, а також приймати рішення щодо поділу і переділу цих шматків.  Ці дії мають видимість легальності: темною стороною демократії в Україні є ризик узурпації  держави потужними кримінальними та напівкримінальниим кланами,  що прийшли до влади законним шляхом.  

          Ознаки  руйнування державного механізму полягають у втраті імунітету від криміналу у владі: у ЗМІ оприлюднюється  дедалі більше прикладів причетності   політиків та керівників до вчинення не тільки „традиційних” для цього прошарку корупційних діянь, шахрайств і крадіжок, а й насильницьких злочинів таких як вбивство, зґвалтування, тощо. 

         На цьому тлі клас „народних обранців”, солідаризується у збереженні інституту недоторканності у найбільш одіозній формі -  індульгенції, імунітету від правосуддя,  що  відсутній у розвинутих країнах.

    Іншим аргументом на користь цієї тези є відсутність реальних механізмів для очищення політичних лав від таких осіб.  Партійні лідери спокійно ставляться до наявності осіб з кримінальним минулим, керівництво державних структур  просуває на посади  „потрібних” людей, основною професійною рисою яких є добре розвинутий хапальний інстинкт.

       Правоохоронці і суди  або не реагують на кримінал великої влади, або  реагують з нульовим результатом:  лозінські зникають у невідомому напрямку, файнгольди отримують умовні строки, справи педофілів розглядаються  у залежності  від партійної приналежності винуватців.      Іншої реакції й не може бути: внаслідок негативної селекції у міліції, СБ й прокуратурі доброчесні працівники „в екзилі”, а  керівники та  основна маса     співробітників деморалізуються.

          Головний наслідок: перехід влади під контроль криміналітету. Владні важелі потроху переміщуються до рук ділків, що здобули капітали кримінальним шляхом, та/або мають бойовий досвід бандитських війн початку 90-х. Ці люди дуже  ефективні  - можуть  вирішувати будь-які питання, у тому числі кримінальними методами. Тим вони й небезпечні. 

Цю небезпеку багато хто розуміє. Так, Геннадій Москаль  відверто говорив про спроби кримінальних ділків у вересні цього року усунути з посад  керівництво Криму. У сприятливій для  цього кризовій ситуації, коли  у Києві з’ясовували стосунки центральні гравці, у Криму вели бойові дії  за владу і ресурси  місцеві  мафіозні угруповання, конфлікти яких ведуть історію з 90-х років. Відлунням цих битв стали блокування  кримського парламенту, мітинги й бійки.

  Між тим, влада стає на захист криміналітету. Політсили та їх очільники, приймаючи до своїх лав сумнівних, але корисних персон, згодом стають їхніми заручниками. У разі виникнення  скандалу,  політики  просто приречені усіма можливими методами прикривати своїх членів, рятуючи власний імідж. При цьому моральні принципи не беруться до уваги.

         Захист здійснюється  або квазілегальними або тими ж кримінальними методами, з використанням широкого спектру інструментів, зокрема  мас-медіа, правоохоронних структур.   Політично заангажовані, призначені за партійними квотами  керівники силових структур більше переймаються власним статусом і збереженням позицій, ніж проблемами законності. Тому у таких ситуаціях діють за вказівками керівників політичних сил, які висунули їх на посади, або обіцяли підтримку (зокрема, як індульгенцію від відповідальності).

Яскравим прикладом є дії  Міністра внутрішніх справ Ю.Луценка  у справі екс-депутата від БЮТ В.Лозинського. У липні цього року, безпосередньо після убивства селянина В.Олійника, колеги по фракції та Міністр внутрішніх справ висловлювали лише позитивні оцінки його дій, свідомо чи не свідомо перекручуючи факти. Навіть після того, як вина Лозинського  стала очевидною, йому невипадково вдалося  ухилитись від відповідальності, зникнувши з-під пильних  очей правоохоронців.

         Цікавою новацією є ведення внутрішніх  інформаційних війн, у яких громадяни країни виступають і глядачами, і статистами.   Типовим для кримінальної політики є намагання  замовчати,  зберегти у таємниці свої злочини, а якщо не виходить – „заговорити”. На це витрачають і фінансові і інформаційні ресурси – підкуп правоохоронців, суддів, журналістів.

        Справа „педофілів” з БЮТу, за нашими оцінками, може  залишитися не розслідуваною, оскільки маємо ретельно сплановану інформаційну кампанію, метою якої є імплементація у свідомість громадян тези про те, що обвинувачення проти доброчесних нардепів у брудному злочині було сфабрикованим. Міністр внутрішніх справ доклав зусиль для створення необхідних умов: після розгортання скандалу заяви Луценка носили не просто упереджений характер.  Він виступив активним адвокатом  політичних союзників, припускався висловлювань й особистих оцінок доказів у справі, брав участь в організації переслідування адвокатів потерпілих.

Є спроба перемістити  негативний  інформаційний акцент на Партію регіонів  - завдати удар у відповідь. При повному замовчуванні справи педофілів з БЮТ (спробою викрасти докази), всіляко розкручують „справу Михайлова”, у якій задіяні „регіонали”, допущені витоки інформації щодо прізвищ фігурантів цього скандалу.

         Аби громадяни не переймалися цими питаннями,  упродовж останнього місяця нагніталася істерична антигрипозна кампанія, аж до обговорення питання про введення надзвичайного стану, завдяки якій хвиля антибютівського негативу була, врешті, зупинена.

          Отже, небезпечний рух політиків до криміналу і зворотне просування криміналу у політику можуть посилити тенденцію до перетворення владних структур  на закриті бізнес-товариства з кримінальними зв’язками і кримінальним способом дій.  Зростання злочинності  серед населення - наслідок аморальної поведінки представників політичної і управлінської „еліти”.

Причини

        Політичний чинник криміналізації - якість української демократії. Політичний режим в Україні, за оцінками експертів, визначається як „неповна” або „електоральна” демократія, з сильними елементами  так званої „традиційної держави” – велике значення для життєдіяльності  державних інститутів має особистість лідера. Політичні партії гуртуються не навколо ідей, а навколо лідера.  У ході будь-яких виборів: президентських, парламентських  іде змагання  особистостей і харизм навзамін стратегій і ідей.

   Якість політики значною мірою ґрунтується на бізнесових, сімейно-родинних та інших особистих зв’язках. В Україні вплив групових інтересів на політику дуже акцентований. Політичні партії (особливо, у прохідній частині списку) фактично  є окремими кланами чи співдружністю кланів – закритими акціонерними товариствами.  На особистих чи групових зв’язках  будується політична діяльність і часто діяльність державних інституцій (розподіл керівних посад).

   Отримання керівних посад поза публічними конкурсами, за ознакою політичної доцільності, як правило, негативно позначається на ефективності роботи державного органу і держави загалом: неможливість  кар’єрного зросту без особистих зв’язків та партійної квоти  впливає на зниження мотивації працівників до чесної праці; знижується  якість управлінських рішень. 

         Політичні і ринкові реформи на українських теренах носили суперечливий, стихійний, спонтанний, отже незавершений   характер.  Основний механізм таких „модернізацій” - прийняття  законодавства  про регулювання  у тих чи інших сферах, без належного контролю за впровадженням.   Ця  еклектичність не дозволила сформувати ні адекватну антикримінальну політику, ні логічну систему  органів кримінальної юстиції.

          Протягом усієї історії нової України перманентно відбувалося кількісне розширення правоохоронної системи. З’являлися нові органи та  підрозділи, росли штати. Останнім часом бачимо засилля  у  правоохоронних органах молодих осіб, які мають вищу юридичну освіту (але без середньої), які  ще з абітурієнтських років „вбудовані” у  систему правоохоронної корупції.

 У ході „радикальних” реформ держава не спромоглась  реалізувати жодну з програм профілактики злочинності, оскільки жодна з них  не фінансувалась, як і не фінансувалися самі реформи.

Ба більше, основний інтелектуальний тягар змін лягав саме на МВС, СБУ, Генпрокуратуру, хоча відомо, що проблема не може бути вирішена на тому рівні, де вона виникла.

Внаслідок хронічного недофінансування, некомпетентного керівництва правоохоронні органи професійно і морально деградували і перейшли на мародерські способи самоутримання. 

 Суперечлива податкова політика і корупція податківців сприяє витісненню з економіки малого і середнього класу підприємців, люмпенізації  найактивнішого прошарку суспільства і посилення паразитичних настроїв. Одночасно, створено комфортні умови для корупційних і кримінальних мереж, що не сплачують податки, незаконно відшкодовують ПДВ, отримують пільги. Внаслідок цього до бюджету не надходить половина податків.

  Таким чином, кримінальний капітал посилив свої позиції за рахунок витіснення політичних і економічних конкурентів  і  просунув своїх представників у владу.

 Практична безкарність кримінальних і корумпованих можновладців перейшла усі межі.  Залишки репресивного держапарату -  міліція, прокуратура, судді, стали сервісним додатком  з відбілювання репутацій  та обслуги  політиків та грошових мішків.

  Цей легіон вже відверто демонструє свою  аморальність і презирство   до законів. Недоброчесність стала частиною корпоративної культури  влади  - не тільки політики, а й правоохоронці відверто хизуються дорогими годинниками, авто, маєтками. Але найбільше обурення викликає нахабна, злочинна поведінка можновладців, коли власне безкультур’я  і неповагу до закону відверто демонструють загалу. Сумнівне лідерство тут посідає нинішній міністр внутрішніх справ Ю.Луценко.  У його „активі”  незаконне нагородження іменною зброєю цивільних осіб; спроба передати під контроль приватної структури, яку очолює його дружина, службовий мобільний зв’язок; використання для сімейних потреб літака внутрішніх військ;   фальсифікація справи Б.Колесникова; привселюдне побиття мера м. Києва; бійка у франкфуртському аеропорту . За жодну з цих дій міністр не поніс  ні кримінальної, ні політичної відповідальності, що надихнуло його на продовження.

На  прес-конференції 14 жовтня  він розголосив таємницю усиновлення потерпілих дітей, що є кримінальним злочином. Але на порятунок прийшли адвокати з Генпрокуратури, що намагаються „поховати” і звернення потерпілої, і запити народного депутата Г.Омельченка.

 Інститут депутатської недоторканності та імунітети суддів підтримують атмосферу беззаконня, захищаючи, перш за все, можновладний і політичний криміналітет. Це зроблено всупереч громадській думці:  90% громадян України висловлюються за повне скасування недоторканності.

 Недоторканною кастою політиків створено потужний бар’єр для будь-яких  розслідувань їхньої діяльності; у практику правоохоронних органів і судів впроваджено принципи несправедливості, непрозорості. 

Про це свідчать  результати  боротьби з високопосадовою корупцією.  У поточному році до адміністративної відповідальності за корупційні дії притягнута аж одна особа з числа держслужбовців І-ІІ категорій (минулого року - 3).  Про розслідування кримінальних справ щодо цієї  групи  осіб взагалі не чутно. 

Слід відзначити й особливі привілеї для білокомірцевої братії, навіть у тому випадку, коли їх спіймані на хабарі„на гарячому”, а їхні справи дійшли до суду. За даними, наведеними у статті М.Хавронюка „Корупція: як „щук” випускають „у річку”, надрукованій „Дзеркалом тижня” №19 (747), 2008 року звільнили від покарання за всіма видами злочинів 53% засуджених, але з тих, хто притягувався за одержання хабара, — майже 70%, тобто семеро з кожних десяти. У зв’язку з амністією звільнено від покарання 2,0% хабарників, хоча серед засуджених за іншими статтями — лише 0,5%.

Наслідки

         Зростання криміналізації влади  ставить на порядок денний  декілька песимістичних сценаріїв подальшої долі України. 

Приватизація держави кримінально-бізнесовими кланами загрожує утвердженню  режиму  декоративної демократії. Роль громадян – статисти у виставах, участь у періодичних голосуваннях із передбачуваним для еліт результатом.  

У разі здобуття переваги одним із кланів та знищенням конкурентів, влада може зосередитися у руках одного з лідерів. Тоді політичний режим може виродитися у  диктатуру з зовнішніми ознаками стабільності. З іншого боку, затяжні бої між кланами можуть потягти анархію, повну криміналізацію політсистеми з  правом сильних на свавілля, і, як наслідок – тривалий період руїни.

 Другий сценарій передбачає посилення за рахунок закордонної підтримки лояльних кримінально-бізнесових угруповань. Оскільки вітчизняна компрадорська буржуазія схильна час від часу гендлювати національними інтересами,   можливість втрати Україною суверенітету видається  реальною.  

 Вже сьогодні маємо ознаки кримінальної корозії державного механізму.  Злочинні звички і методи, кримінальна культура вмонтовуються у державне управління. Так, міліція вже не може розслідувати злочини без незаконних затримань, тортур, організовувати роботу без поборів і хабарів.  Політичні рішення спрямованіпередусім на задоволення групових потреб, привласнення суспільних ресурсів. Державні закупівлі, приватизація, земельні відносини  – сфери, де немає навіть видимості законності. Й суспільство мовчазно із цим погоджується.    

  У груп, що уособлюють владу, немає чітких стратегій і планів розвитку держави,  що негативно позначається на економічній та соціальній сфері.  Важливі політичні і економічні рішення ухвалюються  хаотично, згідно з інтересами  групи, що є найбільш впливовою.  У державі відсутня свідома кадрова політика; ілюстрацією цієї тези є катастрофічні кадрові призначення в СБУ і, значною мірою, в  МВС.    Згадаємо ситуацію з керівником Держкомзему, що мав кілька судимостей, підроблений диплом Кислинського.

  Не діє закон „соціальних ліфтів”, притаманний цивілізованим державам. Керівні посади у державі обіймають не через змагання розуму, репутації і досвіду,   а завдяки особистим  чи бізнесовим зв’язкам. Зниження управлінської культури тягне за собою некомпетентність, порушення  інституційної спадковості  і  втрату іміджу перед зарубіжними партнерами. Втім, це тема окремого дослідження.

 Деморалізація влади спричиняє деградацію суспільства, що відбивається   на  суспільній моралі і культурі. Криміналізована країна  культивує подібну масову культуру та побут. „Ламборджіні” шкребуть розбиті київські дороги, теле і радіо ефіри ущент заповнені низькопробною попсою та шансоном, книжка відмирає як явище.

      Зрештою, криміналізація позбавляє  владу  легітимності і  ставить її поза законом. Така поведінка  вимагає від громадянина  активної протидії,  морально виправданою  вбачається  боротьба з   владою, що ідентифікується з криміналом і уособлює зло, аж до застосування радикальних засобів.    

Що робити

      Рівень терпимості до корупції і криміналу  в українському суспільстві є самовбивчим. Тому проблема криміналізації влади не може бути вирішена традиційним шляхом, через ефективну боротьбу правоохоронними методами чи  через публічну політику. У доброчесних суспільствах кримінальні  вчинки політика тягнуть у небуття його політичну силу, а в Україні суспільство погоджується, що його долю визначають убивці, крадії, педофіли, просто брехливі і спритні ділки та їх посіпаки.

Саме тому немає надії на політичну волю  еліти:   на словах проблему тотальної криміналізації влади визнають, проте комфортне існування у координатах безвідповідальності і мародерства не дозволяє політикам змінити системноутворючі правила гри  та позбавитись відверто кримінальних осіб.  Захист „своїх” від відповідальності, захист брудних „таємниць” від суспільства є інстинктом виживання, що солідаризує усіх політичних гравців  роз’єднаного бійками політикуму.

Відповідальна частина українських громадян не має права мовчати. Головне – називати вголос діагноз і вимагати непопулярних ліків. Це не просто. У нас часто корупція вбачають –єдиний механізм, що дозволяє існування бізнесу у зарегульованому  середовищі, коли адміністрування стоїть на заваді розвитку. Але ж наша корупція давно стала неефективною, є лише інструментом обкрадання нації, порушення прав людини, утвердженню беззаконня і несправедливості.

Довго нелікована корупція влади  призвела до її криміналізації. Тому нинішня влада є нелегітимною і не може користуватися  довірою. Очікувані президентські вибори ілюструються довгим списком претендентів, жоден з яких не користується довірою: народ приречений вибирати  з найгірших.

  Але без постійної ротації політичних лідерів та системи нічого не зміниться. Для забезпечення оновлення слід усунути пропорційну виборчу систему з „закритими списками”. Необхідно запровадити реальну самостійність місцевого самоврядування. Відповідальний політик має пройти школу місцевого рівня і довести свою ефективність. Не можна секретаркам і колишнім водіям довіряти вирішення важливих суспільних проблем.    

 Лише відповідальні політики повинні і можуть здійснити  реформи  судів та кримінальної юстиції – продажному правосуддю має бути покладений край. Нарешті, слід скасувати депутатську недоторканність, що є синонімом безкарності. Борці з криміналом і корупцією – журналісти, принципові слідчі, судді, потерпілі і свідки,  просто чесні люди, що повідомляють про злочини, повинні отримати захист від держави.

 Інформація про діяльність органів влади та політиків має бути відкритою. Дачі, земельні ділянки, привілеї – вся ця інформація  має стати публічною і доступною для громадянського контролю.

         Якщо  ми, відповідальні і чесні громадяни, хочемо вижити як клас, зберегти свою гідність,  примножити статки, дати достойну перспективу дітям, ми повинні  зберегти державу  - звільнити її від корозії. Не можна мовчати, не можна не протидіяти. Потрібно активно захищати себе, своїх рідних, друзів, вимагати доброчесності і відкритості. І вимагати цього не тільки від влади, а й від ЗМІ, від церкви, зрештою, від самих себе.