Справедливість у пенітенціарній системі

  Аналізуючи зміст статті А. Діденка «Навіщо держава породжує злочинність?!» слід погодитись із тим, що проблемні питання, викладені автором, є актуальними для умов сьогодення в силу назрілої необхідності скорочення чисельності осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі, що пояснюється, на наш погляд, наступними причинами. По-перше, засуджені цієї категорії утримуються за рахунок пересічних громадян-платників податків; по-друге, перебування осіб в умовах місць позбавлення волі «радянсько-казарменого» типу у приміщеннях по 30-100 осіб сприяє збільшенню числа професійних злочинців тощо.

 

Однак умови відбування покарання у виді позбавлення волі та інститут даного виду покарання – це є різні речі. Основною метою інституту кримінального покарання є кара як сутність покарання, особливо у виді позбавлення волі. Свого часу відомий представник російської дореволюційної правової науки, тюрмознавець Д.В. Краінський з цього приводу дуже влучно застерігав: «По природе своей тюрьма являлась наказанием и следовательно в направлении филантропическом должен быть известный предел, с нарушением которого тюрьма могла бы превратиться из карательного учреждения в богадельню» .

 

Проте при цьому не слід забувати положення, закріплене у ч. 3 ст. 50 Кримінального кодексу України, яке конкретизує з позицій визначення мети покарання норму ч. 2 ст. 28 Конституції України: покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Також слід зазначити, що зміст кари у виді правообмежень, закріплених кримінальним та кримінально-виконавчим законодавством, сприяють виправленню засудженого, а також запобіганню вчиненню нових злочинів.

 

Зміст cкари полягає у поміщенні засудженого до позбавлення волі на певний строк до кримінально-виконавчої установи (виправної колонії). В свою чергу, виправні колонії належать до суб’єктів спеціальної профілактики правопорушень. Їхня роль у цьому процесі полягає у наступному. При призначенні особам, які винні у вчиненні злочину, у якості крайнього заходу, покарання у виді позбавлення волі та при наступному їх поміщенні до кримінально-виконавчих установ, уповноважені державні органи ізолюють засуджених від того середовища, в умовах якого було вчинено злочин, а також перешкоджають здійсненню негативного (а іноді і кримінального) впливу засуджених осіб на пересічних громадян. Таким чином, через кару досягається мета загальної та спеціальної превенції.

 

Наступним елементом нормативно закріпленої мети покарання є виправлення засуджених.

 

Незважаючи на те, що виправлення як мета покарання є категорією кримінального права, що також закріплена у кримінально-виконавчому законодавстві України. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України, виправлення засудженого – це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

 

У ч. 3 ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України законодавець перераховує основні засоби виправлення засуджених, до яких, зокрема, належать: встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

 

Таким чином, ми можемо констатувати, що більша частини засобів виправлення може бути застосована у повному обсязі лише в умовах місць позбавлення волі.

 

А. Діденко також висловлює думку про необхідність врахування судами при прийнятті рішень бажання і точки зору потерпілої сторони, однак, згідно зі ст. 65 Кримінального кодексу України суд призначає покарання, враховуючи: а) ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) особу винного; в) обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання. Саме обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання, і передбачають врахування інтересів потерпілого, зокрема, п. 2 ч. 1 ст. 66 Кримінального кодексу України у якості обставин, що пом’якшують покарання, визначає добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди.

 

Зрозуміло, що діюче кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство України не включає в себе у буквальному розумінні інституту медіації, але наведені приклади свідчать про те, що окремі суттєві елементи медіації як примирення сторін на підставі відшкодування збитків або усунення шкоди від вчиненого злочину присутні у національному законодавстві України, хоча і потребують певного юридичного уточнення і удосконалення.

 

Наступним проблемним питанням аналізу інституту кримінального покарання у виді позбавлення волі є визначення категорії осіб, яким повинно призначатись покарання у виді позбавлення волі незалежно від виду злочину, його тяжкості та причин і умов його вчинення.

 

На нашу думку, слід погодитись із твердженням відомого юриста, професора М.Д. Шаргородського, який писав, що «преступление, совершенное умышленно, по последствиям не опаснее неосторожного, но преступник, совершивший умышленное преступление, опаснее совершившего преступление по неосторожности. Преступление, совершенное рецидивистом, по последствиям не опаснее преступления, совершенного в первый раз, но рецидивист опаснее преступника, совершившего преступление в первый раз» . Саме тому кримінальне законодавство України передбачає у якості обставини, що обтяжує покарання, вчинення злочину особою повторно або рецидив злочинів (п. 1 ч. 1 ст. 67 Кримінального кодексу України).

 

Як наслідок, згідно з абз. 4 ч. 2 ст. 18 Кримінально-виконавчого кодексу України у виправних колоніях середнього рівня безпеки відбувають покарання чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі незалежно від тяжкості вчиненого злочину, зокрема, злочинів невеликої та середньої тяжкості.

 

У підсумку слід зазначити, що питання, які розглядає у своїй публікації А. Діденко, є беззаперечно актуальними і такими, що заслуговують на подальше детальне вивчення і обговорення.

 

Іваньков І.В.,

 

кандидат юридичних наук, завідувач циклу кримінально-правових дисциплін Чернігівського юридичного коледжу Державного департаменту України з питань виконання покарань

 

Пузирьов М.С.,

старший лейтенант внутрішньої служби, старший інспектор навчального відділу Чернігівського юридичного коледжу Державного департаменту України з питань виконання покарань, ад’юнкт Київського національного університету внутрішніх справ